Поки в тилових містах намагаються пояснити поведінку тих, хто залишається під вогнем, на лінії фронту люди тримаються за свої розбиті стіни як за останній зв’язок із життям. Це історія про 82-річну жінку в напівзруйнованому будинку Часового Яру та військових, які побачили в її самотності не впертість, а глибокий біль.
Вчасні Новини публікують пряму мову військової з позивним “Ураган” з її допису у Facebook.
“Зима 23-го… Тяжкі бої за Бахмут. Ми з Ромчиком летимо на авто через Часів Яр. Починають містечко крити градами. Відстоялися в умовному укритті, і за хвилин двадцять продовжили тримати шлях на Бахмут. Посеред чергової вулиці приватного сектору зупиняє автівку чоловік в броні з написом на англійській мові “Press”. З його емоційної англійської розумію що він журналіст якогось видання, знімає сюжет, і що тут потрібна допомога.
Виходимо з авто, заходимо у двір. Двором назвати уламки було складно, бо град знищив ворота і частину будинку. Журналіст пояснює що в будинку літня жінка, сюди щойно прилетіло, він хоче її евакуювати, але вона відмовляється.
В напіврозваленій хатині бабуся… маленька, старенька, погано чує… але говорить українською, точніше суржиком, який досить поширений в цій місцевості серед людей похилого віку.
Кажу бабуню, виїзджайте. Тут за місяць пекло буде. Зараз зима, будинок ваш зруйновано. Загинете під обстрілами.
А вона мені: дитино, нема куди мені їхати. Дітей нема, близьких родичів теж, чоловік помер давно. Мені 82 роки. Живу з пенсії та городу. Не поїду я нікуди. Хто мені будинок де дасть щоби я дожити могла?
Кажу бабуню, будинку нема, є квартира в Запоріжжі. Моя. Живіть скільки треба, допомагати буду.
Каже ні, тут залишуся, не проси дочко. Жити треба за щось. Тут город годував, а там з голоду помирати…
Я довго намагалася її переконати. Не вийшло. Журналіст теж просив. Пропонував житло в Краматорську для неї знімати… не поїхала…
Ми лишили всі що мали продукти. Запасний спальник…
Ми поїхали далі в Бахмут…
А ця бабуня мені два роки перед очима стоїть, забути не можу. Думала якби десь в селі Мала невеликий будинок, могла б її прихистити. Вона б і город мала, і якесь хазяйство типу курочок. Але я не мала будиночка в селі. І дачі не мала подалі від фронту.
Чи вижила вона? Я не знаю… ми тоді в пеклі Бахмуту надовго застрягли…
І таких історій у мене і побратимів безліч… про літніх людей без родин, які приросли до своїх хат і своєї землі… до городу і яблуньки в саду… людей, які по факту на жаль державі не потрібні.
Рішення прийшло якось саме. Коли сиділа в бункері заповнюючи чергові документи (так, командир ще і частково штабне щуря).
Увесь 2026-й рік свої бойові буду відкладати, і куплю десь в центральній Україні пару будиночків для таких бабунь… щоби наступного разу коли зустріну таку в якомусь фронтовому селі або містечку, я мала можливість її звідти забрати… і дати знову їй будиночок, город, і яблуньку в саду…
Знаю що мої покійні дідусь з бабусею це рішення підтримують. А далі якось воно буде. Лише б війна не перервала ці плани і не забрала мене раніше строку))).
От такі плани на наступний рік))). Ну і звичайно знищувати орчатню ще більше))
Ураган доповідь закінчила”.
Джерело: Julia Vobornikova-Holovko