70-річна Наталія Коллерова майже все життя прожила у Дніпрі, працювала лікаркою й навіть після початку повномасштабної війни ще рік не залишала місто. До Литви вона переїхала навесні 2023 року, коли їй самій знадобилася медична допомога, а поруч у Дніпрі вже не залишилося рідних. У Каунасі жінка не лише пройшла лікування, а й відкрила для себе нове життя: знайшла українську спільноту, захопилася танцями, вишиванням, почала відвідувати музеї, концерти й книжкові зустрічі.
Про рік життя і роботи під вибухами в Дніпрі, складну операцію, відновлення в Литві та нове активне життя з вишивкою, книжками й танцями Наталія Коллерова розповіла журналістці Вчасних Новин.
Рік під обстрілами, рішення про операцію та переїзд
Пані Наталія народилася у Володарці на Київщині — мальовничому селищі за Білою Церквою, приблизно за 120 кілометрів від Києва. Після медичного інституту деякий час працювала терапевткою у стаціонарі на Київщині, а потім переїхала до Дніпра. Там минули роки її роботи лікаркою, спілкування з колегами й керівництва амбулаторією. Дніпро став для неї рідним містом, де склалося звичне життя.
24 лютого 2022 року жінка прокинулася близько п’ятої ранку від вибухів — під удар потрапив аеродром, а неподалік працювала ППО. Вона зайшла до сусіда, щоб запитати, що відбувається, та почула: “Почалася війна”.
“Я не думала, не хотіла думати про війну, не зациклювалася на цьому. Працювала лікаркою, була дуже зайнята. І навіть коли почалися вибухи, ми все одно ходили на роботу. Було страшнувато, звісно, але я залишалася у Дніпрі”, — розповідає пані Наталія.
Її донька з двома дітьми виїхала до Литви у квітні 2022 року, а у червні 2022 року жінка взяла відпустку, на роботі, сіла в евакуаційний автобус і… провела з рідними вісім днів. Вони ходили до ботанічного саду, відвідували музеї, прогулювалися вулицями Каунаса. Тоді навіть думки не було про переїзд: після короткої гостинної поїздки вона повернулася до Дніпра й продовжила працювати. У розмові згадує випадок, коли обстріл застав її на вулиці й не було де ховатися.
“Я йшла на роботу, і раптом чую: щось летить, гуде, ззаду чорний дим. Спочатку подумала, що це уламки снарядів, а то зверху летіло скло з вікон. Поруч були шкільний стадіон і будинок, тож сховатися майже ніде. Тоді побігла до будинку, бо там був вхід у підвал, але він виявився зачиненим. Побачила яму — туди й залізла, — згадує вона. — Бачила, як на пустирі жінка металася, не знала, куди бігти. Ніхто не розумів, чи ще щось летить, чи це просто гуде. Тоді я зрозуміла, що таке обстріли. А коли повернулася додому, то побачила, що вікна відчинилися від вибухової хвилі. Закрила, заспокоїлася і зранку знову пішла на роботу”.
Усе змінилося на початку березня 2023 року, коли пані Наталія дізналася про серйозний діагноз і необхідність операції. Називати хворобу вона не стала, але згадує, що тоді в Дніпрі вже не залишилося близьких, які могли б бути поруч і допомогти. Тож наприкінці квітня вирушила до доньки в Каунас. Операцію зробили в травні.
“Ми звернулися до міграційної служби, щоб оформити документи. Коли лягала на операцію, посвідки на проживання ще не мала, бо це зайняло приблизно два-три місяці, — згадує вона. — Проте лікування вже тривало: допомогли рідні та господарі будинку, які зорієнтували, куди звертатися, відвезли до клініки. Лікарі тут дуже люб’язні, усе пояснюють, допомагають. Мені зробили аналізи, МРТ, комп’ютерну томографію — усе було безкоштовно. Палата шикарна, персонал чудовий”.
Улітку 2023 року пані Наталія повернулася до України. На колишньому місці роботи її знову залучили до медичної роботи — вона виконувала обов’язки медичного директора та заступниці з експертизи. Керівник хотів, щоб вона залишилася. Однак у Каунасі на неї чекала родина, якій була потрібна допомога: донька працювала допізна, старша онука теж влаштувалася на роботу, а молодший онук пішов до школи, і його потрібно було забирати, допомагати йому вдома. Тільки через це пані Наталія зрештою звільнилася та переїхала до Литви. Сьогодні вже не приховує, що звикла багато працювати й довго жила лише роботою. А в Каунасі раптом побачила, скільки є цікавого поза нею.
Український клуб, де кожен має свій талант
До українського клубу для людей старшого віку пані Наталія потрапила випадково. Вона відвідала захід Литовського Червоного Хреста, де навчали правилам поведінки під час спеки, і помітила, що частина учасників не розходиться. Виявилося, що вони залишилися на зустріч клубу, запросили приєднатися і вона залюбки погодилася. Каже, що тут регулярно збираються українці з різних міст — Бахмута, Маріуполя, Києва, Одеси, Сміли, Дніпра та інших. Люди діляться вміннями, разом відвідують культурні події й організовують заняття. Щосереди збираються на в’язання, а на майстер-класах у Червоному Хресті та Українському музеї роблять брошки, прикраси для окулярів, ліплять із глини підсвічники й розмальовують різноманітні вироби.
“Там стільки цікавих людей! Хтось малює, хтось вишиває, хтось робить витинанки, хтось уміє шити. Ми ходимо на майстер-класи, на екскурсії, на концерти. І весь час щось відбувається — тільки встигай ходити”, — усміхається пані Наталія.
Вишивати вона почала ще в Дніпрі, під час війни, коли ходила на заняття до народної майстрині. Згодом продовжила навчатися за онлайн-уроками. Вже у Литві оздобила сім сумок-шоперів — їх показували на виставці в музеї українського побуту та культури в місті Каунасі. Тепер працює над вишиванкою, яку ще потрібно зібрати.
Танці двічі на тиждень і подорожі до Паланги
Про лайн-денс пані Наталії дізналася від знайомої з українського клубу. Жінки вирішили спробувати й тепер двічі на тиждень приходять на заняття до зали баскетбольної академії. З дев’ятої до десятої ранку вони разом з іншими учасницями танцюють під музику, виконуючи рухи вальсу, танго, ча-ча-ча та інших танців.
У травні колектив навіть їздив із виступом до Паланги. За словами жінки, там зібралися десятки колективів, а її група виконала вісім танців. За два дні учасники тричі виходили на танцювальний майданчик. Згодом також виступали в будинку для людей старшого віку, біля військового музею та на пікніку для пенсіонерів.
70-річна українка захоплюєится тим, як активно проводять час литовці старшого віку: танцюють, займаються йогою, добирають одяг і прикраси. Сама вона теж любить біжутерію — і в Каунасі її колекція несподівано поповнилася.
“Я дуже люблю прикраси. У Дніпрі в мене багато залишилося. А тут литовки побачили, що я ношу біжутерію, і почали приносити мені свою. Одна з них колись торгувала китайськими прикрасами й теж принесла цілу купу. Тепер у мене їх стільки, що за все життя не переношу”, — сміється жінка.
Книжки й пам’ять про війну
Ще одне місце, де Наталія зустрічається з українцями, — книжковий клуб. Там обговорюють твори українських авторів і зустрічаються з письменникам. Одну із нещодавніх зустрічей присвятили книжці військового, написаній частково в документальному стилі. Жінка переконана, що про війну потрібно читати й говорити, навіть якщо такі історії важко сприймати.
“Дехто каже, що йому важко читати про війну. А я вважаю, що ми повинні чути, читати й передавати ці історії далі. Це має залишатися для наших нащадків, — упевнена вона. — Про війну мають знати, про неї потрібно говорити, бо потім історію та спогади можуть спотворювати”.
Окрім книжкових зустрічей, пані Наталія відвідує концерти українських виконавців і дивиться фільми в кінотеатрах. Цікавиться й литовською культурою, хоча через мовний бар’єр не завжди розуміє все, що відбувається на сцені. Згадує, як після перегляду однієї литовської комедії не все розуміла, але бачила, як реагував зал, відчувала енергію акторів і “була дуже задоволена своїми емоціями та враженнями”.
Наостанок жінка каже, що насичене життя в Каунасі не змінило її бажання повернутися додому або “жити на дві країни, щоб бачитися з рідними в Литві й друзями в Україні”
“Жити я все-таки хотіла б в Україні. Але я з Дніпра, а там зараз страшно, гучно, — каже пані Наталія. — Щодня спілкуюся з подругою, яка залишається жити там, бо старша за мене й не може виїхати. Те, що вона розповідає, те, що там відбувається… це дуже страшно. Але ж колись війна закінчиться і я обов’язково приїду, коли буде безпечно”.