Життя Анастасії Вовченко не вкладається в просту географію одного місця. Народилась у Харкові, частину дитинства провела на Полтавщині, де після сімейних втрат фактично формувалося її дорослішання. Згодом доля привела її на Донеччину — у край, який для багатьох досі намагаються описувати чужими штампами, але який для неї став реальним домом, родиною і місцем, де вона будувала своє життя.
Саме через особисту історію вона особливо гостро реагує на спрощені уявлення про Донеччину як “неукраїнську” територію. Для неї це не політична теза, а досвід прожитих років.
“Я вам скажу чесно: я ж не місцева, приїхала з Полтавщини, і бачила це своїми очима. У нас школа була українська й діти навчалися, документи українські, свята українські. У нашому селі щороку проводили День пам’яті військовим, які загинули ще з 14-го року. Приїжджали військові, місцеві, адміністрація, родини. Люди пам’ятали, збиралися, шанували пам’ять загиблих. І я ніколи не скажу, що вся Донеччина була така, як оце часто зараз розказують, “проросійська”. Там жили звичайні українці, такі ж, як усюди. Може й більше було прихильників росії, але тут вже географія дає ознаки”, — каже жінка під час інтерв’ю з журналісткою Вчасних Новин.
У 2018 році разом родина оселилася в селі Закітне Лиманської громади. Там вони купили будинок, народили четвертого сина, завели господарство й будували побут не як тимчасовість, а як майбутнє.
“Ми вже думали, що це наше. Купили будинок, обживалися, діти пішли до школи, господарство було. У мене четверо хлопців, і двоє вже в Ямполі в школу ходили. Ми ж не просто переїхали — ми там життя будували. Я займалася домом, дітьми, господарством, як більшість жінок, і, чесно, думала, що так буде далі”.
Евакуюватися не довелося…
Повномасштабна війна застала родину Анастасії на Полтавщині — вони якраз перебували в гостях, коли почалися перші новини про вторгнення. Саме ця поїздка, яка мала бути короткою, фактично стала для них порятунком і водночас розривом із попереднім життям на Донеччині. Додому в Закітне вони вже не повернулися.
“Ми якраз його зняли, коли в гості приїхали. І як почалася війна, нам сказали: “До свидания, їдьте звідки приїхали”. Було складнувато перші дні…”, — згадує вона.
У той момент родина фактично починала життя з нуля. Після переїзду вони змушені були змінити вже кілька домівок: спочатку тимчасове житло, потім інший будинок, який стояв пустим роками, а згодом — ще одне помешкання, яке теж довелося приводити до ладу власними силами.
“Ми як їхали в гості, то в нас всього було з собою дві сумки речей, просто речей. По чуть-чуть піднакрапляли, стягали, як то кажуть”, — додає вона.
З Донеччини родина виїжджала буквально з тим, що змогли швидко зібрати. Частину речей віддали або залишили, господарство роздали людям, а все, що залишалося в будинку, так і лишилося по той бік фронту. “Все, що було в хаті, так там і залишилось”.
Вони залишили все те, що будували й обживали роками: будинок, куплений у 2018 році як місце для майбутньої стабільності та спокійного життя, господарство, побутові речі — речі, що стали ще однією жертвою війни. Разом із матеріальними цінностями по той бік фронту залишився цілий світ великих і маленьких сенсів, які формувалися з часом. Особливо болісно Анастасія пережила втрату інструментів та речей, що супроводжували її творче становлення. Для неї це було не лише про власний дім, а про розставання з особистим простором, де вона виховувала дітей та відкривала для себе глибину українських традицій. Саме в Закітному майстриня почала занурюватися у символіку мотанки, перетворюючи захоплення на джерело дорослих звершень.
Перша мотанка — не про ремесло, а про підтримку
До мотанок Анастасія прийшла не як до бізнесу, модного захоплення чи “етнічного декору”. У її випадку все почалося значно простіше — і значно глибше. На той момент вона жила звичайним життям багатодітної мами в селі на Донеччині: дім, господарство, діти, побут, постійні турботи. Але саме тоді поруч опинилася людина, для якої хотілося зробити щось більше, ніж просто сказати слова підтримки.
“Моя подруга захворіла на рак, і мені дуже хотілося її підтримати. Але ж не завжди знаєш, як правильно, бо просто слова — це одне, а хотілося щось таке зробити, щоб людина відчула: про неї думають, їй бажають сили, здоров’я. І тоді я зробила свою першу мотаночку. Це була не якась професійна робота, не на продаж, не на виставку. Це була просто підтримка, від душі. І, мабуть, саме тоді я зрозуміла, що мотанка — це не просто річ”, — згадує жінка.
Саме з цього моменту почалося її глибше занурення в українську традицію, хоча любов до рукоділля, тканин і вишивки жила в ній значно раніше. За професією Анастасія — кравець-закрійник, людина, яка вміє не просто шити, а створювати річ із нуля: від задуму до готового виробу. Ще в юності вона мріяла про дизайн одягу, любила український стрій, цікавилася вишивкою, формами, символами.
“Я взагалі по професії кравець-закрійник. Можу і модель придумати, і ескіз намалювати, і викрійку побудувати, і пошити. Мені завжди подобався одяг, особливо український. Вишивка подобалась, традиційні речі. Просто раніше це більше було як любов, як цікавість. А мотанка вже стала чимось іншим — об’ємним, глибшим. Це ніби і рукоділля, і символ, і історія”, — пояснює майстриня.
Мотанка як код: не сувенір, а оберіг, у якому зашифровані сенси
Для Анастасії дуже важливо відділяти справжню українську мотанку від поверхневого сприйняття, де її часто зводять лише до красивої інтер’єрної прикраси. Вона багато говорить про те, що традиційна мотанка — це насамперед сакральний оберіг, у якому має значення буквально все: кольори, тканина, спосіб намотування, символи, навіть регіон.
“Мотанка — це давній український оберіг, — каже вона. — Це не просто лялька, яку поставив на поличку. Вона може бути на здоров’я, на щасливу дорогу, для немовляти, для захисту дому, для жінки, яка хоче сім’ю. Дуже багато видів. І тому я завжди питаю людину: для чого саме вона хоче мотанку. Бо від цього залежить усе — і кольори, і символи, і навіть настрій роботи”.
Особливе значення має зовнішній вигляд ляльки, зокрема обличчя, яке в традиційній мотанці або залишається порожнім, або позначається сакральним хрестом.
“Люди інколи бояться, плутають, щось собі придумують. Але наша мотанка — це саме оберіг. Оцей хрест на обличчі — це не щось страшне. Це захист. Наші предки вірили, що через очі можна і зурочити, і погане передати. Тому або обличчя не робили, або намотували сакральний хрест як захист”, — пояснює Анастасія.
Навіть у сучасних, більш декоративних роботах вона намагається не втрачати цього змісту.
“Зараз багато хто робить просто красиві великі мотанки — з волоссям, декором, для інтер’єру. Це теж гарно. Але навіть коли я роблю інтер’єрні, все одно стараюся додавати саме українські оберегові символи. Шестикутну зірку, правильну вишивку, кольори. Для мене важливо, щоб це не було пусте”, — додає майстриня.
Кожна мотанка починається не з тканини, а з людини
Поступово Анастасія виробила власний підхід до створення мотанок — майже як до індивідуального культурного портрета. Для неї важливо не просто зробити гарну річ, а зрозуміти людину, її запит, її походження, навіть регіональну приналежність.
“От якщо мені замовляють мотанку, я не просто питаю: “якого кольору хочете”. Я розпитую, для чого вона, для кого, звідки людина. Наприклад, якщо це Полтава — я дивлюся полтавські орнаменти. Якщо Черкащина — шукаю їхні особливості. Бо Україна дуже різна, і це ж прекрасно. У кожного регіону свої кольори, свої символи, свій стрій”.
Її робота часто починається з дослідження: вона шукає вишивки, вивчає строї, підбирає тканини, кольори, створює ескіз.
“Я спочатку малюю. Потім підбираю тканину, часто навіть питаю в людини три основні кольори, які їй близькі або пасують до інтер’єру. Потім думаю, яка вишивка підійде. Я люблю, щоб це було не випадково. На одну мотанку можуть піти дні, а інколи — тижні. Наприклад, якщо це проста оберегова — її не тільки можна, а й обов’язково зробити за один день. А якщо велика, інтер’єрна, з вишивкою — то це може бути і тиждень, і більше. Бо вишивка займає дуже багато часу. У мене майже всі ляльки з вишивкою”, — каже жінка.
Від мотанки — до великої розмови про українську спадщину
З часом для Анастасії мотанка стала лише частиною значно ширшого захоплення — відродженням української ідентичності через одяг, прикраси, символи та знання, які, на її думку, довго або ігнорувалися, або спрощувалися.
“Ми дуже багато чого не знаємо про себе. Нам багато чого або не договорювали, або показували спрощено. От, наприклад, усі звикли: якщо вишите — значить вишиванка. А це ж не так. Є крій, є регіон, є значення орнаменту. Наш традиційний одяг дуже глибокий”.
Вона переконана, що війни, голод, радянська політика та загальне витіснення традиційного способу життя забрали в українців величезний пласт культурної пам’яті.
“У нас теж був спадок. Прикраси, корали, силянки, якісь сімейні речі. Але війни, голод, виживання — люди це продавали, міняли, втрачали. І зараз хочеться хоча б частково це повернути. Не просто носити красиве, а розуміти, що воно означає”.
Саме тому її мрія сьогодні — не обмежуватися мотанками.
“Мені хочеться зробити повний український стрій. Повністю. Щоб це була не просто окрема річ, а весь образ — вишиванка, корсетка, прикраси, усе. Бо це теж наша історія”, — додає майстриня.
Сьогодні Анастасія живе на Полтавщині, виховує дітей і продовжує працювати руками — ремонтує одяг, шиє, створює мотанки. Часто бере участь у виставках і благодійних проєктах. Відправляє мотанки військовим на фронт.
Вона не говорить про своє життя як про завершену історію, радше як про процес, який триває, попри втрати.
“Ми живемо. І надіємося, що все буде добре”, — каже вона. І в цій простій фразі є те, що проходить через усю її історію: дім може бути зруйнований, речі можуть залишитися під завалами, але сенси, які людина створює власними руками, продовжують існувати — у мотанках, у традиції, у пам’яті, яка не зникає навіть тоді, коли змінюється все інше.
Ірина Міщенко