Він лежав поранений у воронці від вибуху, куди його затягнули побратими, поки пішли шукати підмогу. Десь на цьому ж полі в іншій воронці лежав Олег, якого вони вчотирьох намагалися евакуювати, але під час проведення операції стався приліт і на цей раз поранило вже його — Владислава, керівника групи.
Ясно світив місяць. Груднева ніч дихала сирістю, вʼязке болото обліпило штанину так, що годі було й роздивитися, що там з ногою. Чоловік наклав собі турнікет, болю в кінцівці вже не відчував, лише тиск. Його нудило. В голові паморочилося. По радіостанції чув, як командир шукав людей, щоб доукомплектувати групу і забрати їх з Олегом обох. Людей бракувало. Було зрозуміло, що підмога прийде не скоро. Треба триматися.
Історія прикордонника Владислава Ткача, уродженця міста Краматорськ Донецької області, змінює уявлення про межі людських можливостей, волю до життя і силу кохання.
«Я часто повертаюся думками в ту ніч. Я думаю, що мої батьки, мої два янголи, оберігали мене з неба…»
За 150-200 метрів від ворога, посеред поля, яке постійно обстрілювалося, Владислав відчував під собою рідну Донецьку землю. Він, міцний краматорський хлопець, народився і виріс у місті машинобудівників і металургів. Із рідним Краматорськом пов’язані всі його дитячі та юнацькі спогади.
Тут, у школі номер 22, здобув перші навики дисципліни і порядку: директор Крупченко Микола Миколайович щоранку перевіряв дрескод учнів. Всі хлопці мали носити піджак, сорочку і обов’язково — краватку.
Тут із раннього віку батько привив йому любов до автівок, навчив їздити та ремонтувати. Згодом ця любов до техніки стала його квитком у доросле життя — тут закінчив Донбаську державну машинобудівну академію, здобувши фах інженера-технолога важкого машинобудування.
Тут на берегах Сіверського Дінця батько — затятий рибалка — з настанням тепла розкладав наметове містечко і брав із собою на риболовлю Владислава. Тут, у сусідньому Святогірську, він востаннє відпочивав разом з мамою й татом на березі річки. Вже наступного дня мати потрапила в лікарню… Вона пішла з життя, коли Владиславу було 13, батько — коли синові виповнилося 17 років. Владислав зі старшою сестрою залишилися удвох, навчилися давати собі раду, підтримувати одне одного. З 18 років Владислав пішов працювати на СТО, згодом — на фірму, що займалася спецтехнікою, став класним спеціалістом.
Своїм вмінням долати труднощі і зберігати холодний розум чоловік завдячує батькам: «Батьки мене так виховали. Привили мені життєвий оптимізм. Я часто повертаюся думками в ту ніч. Я думаю, що мої батьки, мої два янголи, оберігали мене з неба».
«Чому ворог думає, що має право захоплювати мою країну, заходити на мою територію? Я захищав рідну Донеччину і це мені додавало сили»
Війну Владислав Ткач зустрів прикордонником у Краматорську. Служив за контрактом у комендатурі швидкого реагування — підрозділі Прикордонної служби. З перших днів війни хлопці забезпечували контроль на блокпостах у Краматорську і Святогірську. Потім була ротація в Чернівці, коротка відпустка, служба на контрольно-пропускному пункті в с.Вашківці Чернівецької області. Далі контроль за лінією кордону на Чернігівщині, знову Краматорськ, потім ротація в Чорнобиль.
«Коли орки (росіяни — ред.) вийшли, ми мали будувати фортифікаційні споруди. Потім нас перекинули на Сумщину. Ми створювали спостережні пункти там, де ніхто ніколи не стояв, там була велика кількість ДРГ», — розповідає прикордонник.
Далі був знову Краматорськ.
«Нас відправили в населений пункт Курдюмівка, неподалік від міста Часів Яр. Там велися активні бойові дії, — згадує Владислав. — Ми були вже у підпорядкуванні ЗСУ. Наші позиції були найближче до ворога по лінії фронту, а підрозділ, якому ми підпорядковувалися, стояв не перед нами, а за нами. За посадою я був технік-водій, відповідав за всю техніку, її справність, експлуатацію, за водіїв і також сам виїжджав на завдання. В перші тижні наш підрозділ поніс великі втрати, людей не вистачало. Я прокидався о 5:00, лягав о 3:00. І так щодня».
Того вечора Владислав готував евакуацію пораненого побратима. Найважче було здолати 3 км від точки евакуації до позицій. Відстань від ворога — 2,5-3 км — сюди могла дістати будь-яка артилерія. Врешті, так і сталося.
«Мене поклали на землю, взяли за ремені, за бронежилет і так тягли, а я здоровою ногою відштовхувався — допомагав»
У підрозділі більшість прикордонників служили разом ще до повномасштабної війни, товаришували, тож коли потрібна була допомога одному, всі обʼєднувалися. Коли евакуаційна група проривалася за Олегом, потрапила під мінометний обстріл. Один із воїнів травмувався.
«Ми проходили через наші позиції і шукали ще когось одного, хто б допоміг нам з евакуацією, — згадує Владислав. — Врешті натрапили на одного воїна ЗСУ, який сказав, що знає, де зараз лежить Олег. Він намагався його вивести, але почався обстріл, і той залишився на полі бою, заліг в якійсь воронці від снаряда і намагається повзти сюди».
Коли евакуаційна група дісталася до Олега і несла його на ношах до найближчих позицій, почався черговий обстріл, Владислава поранило в ногу.
«Олега забрали першим десь через 1,5 години. Мені треба було попустити турнікет, але нікого не було поруч, а я вже не міг сам цього зробити. Десь через годину прийшли за мною. Я намагався підвестися, щоб йти, спираючись на побратимів, але ноги вже не відчував. Мене поклали на землю, взяли за ремені, за бронежилет і так тягли, а я здоровою ногою відштовхувався — допомагав. У бліндажі розрізали штанину, тампонували рану, наклали тугу повʼязку і попустили турнікет. Я відчув як гаряче почала пульсувати кров, як набрякають бинти… Я сам собі затягнув турнікет і через деякий час просто відключився…».
Владислава евакуювали аж на наступну ніч. До тями він прийшов через добу в реанімації Обласної клінічної лікарня ім. І. І. Мечникова в Дніпрі. Перше, кого побачив, — побратима Олега на кріслі колісному. Той дякував за організацію його порятунку, за те, що не залишили його на тому мінному полі під обстрілами. Владислав подумав: «Як добре, значить все було недаремно» і знову втратив свідомість. Він ще не знав, що через турнікетний синдром ногу довелося ампутувати ще в Костянтинівці, і що його особиста боротьба за життя тільки починається.
«Все, що вона робила в той час: щохвилини була поруч, готувала супчики, підбадьорювала під час реабілітації, змушувала ходити, — все це стало моїми ліками»
Дружина Наталія з донькою Кірою виїхали з Краматорська в 2022 після того, як черговий приліт зруйнував сусідній будинок. Разом із мамою Наталі евакуаційним потягом вони рушили до Львова, а оскільки знайомі вже не могли їх прийняти, подалися до Німеччини. Наталія влаштувалася на роботу, але час від часу приїжджала в Україну, щоб побачитись із чоловіком. Після того, як Владислав перестав відповідати на дзвінки, вона розшукала номер командира і дізналася про поранення.
«Коли я побачив, що ноги немає, перше, що подумав: добре, що живий. Але друга думка була: як сказати дружині? Як відреагує дитина? Коли Наташа зайшла в палату, вона вже знала від лікарів про мою ампутацію. «Не хвилюйся, я все знаю, все гаразд», — сказала вона, і більше на цьому не акцентувала. Я відчув її велику підтримку і позитив. Якось в мою палату привезли чоловіка із зовсім невеликою ампутацією і він кричав і казав, що не хоче жити, що нікому тепер не потрібний. Я знав, що я потрібний своїй сімʼї, і це додавало мені сили», — згадує Владислав.
Ця сила духу мала компенсувати титанічні зусилля тіла і допомогти вибороти собі право на життя. Ще на Донбасі, в результаті турнікетного синдрому у Владислава зупинилося серце. І зовсім молоді лікарі-реаніматологи, що прийняли його після евакуації, наважилися на прямий масаж серцевого мʼяза. Вони розрізали грудну клітину і просто вручну завели серце. Потім навідали Владислава в шпиталі і дуже раділи, що всі функції пам’яті, мисленні процеси збережені, що при зупинці серця мозок не постраждав від кисневого голодування.Лікарі довго не могли збити високу температуру, ще й високий тиск, а через забій легень і переохолодження в одній легені збиралася вода, в іншій — утворилася гематома. Три місяці не могли завести шлунок, тричі робили діаліз, щоб завести нирки. Потім в черевній порожнині почав утворюватися гній, причину якого також довго не могли з’ясувати.
Чоловіка переводили з реанімації в хірургію, потім знову із хірургії — в реанімацію. Всього Владиславу зробили 16 (!) операцій. Каже, що за весь цей час не жалів себе, аж поки одного разу не побачив своє відображення у дзеркалі: з 97 кілограм схуд до 53. Побачив, і вперше за весь цей час заплакав.
«Я подолав усе це тільки завдяки підтримці. Я ніколи не був сам. Біля мене була сестра. А найбільше — моя дружина. Все, що вона робила в той час: щохвилини була поруч, готувала супчики, підбадьорювала під час реабілітації, змушувала ходити… Все це стало моїми ліками», — розповідає Владислав.
Чоловік пригадує, як вперше познайомився з Наталею на вулиці рідного міста, вона також із Краматорська. Як захопився з першого погляду.
«Мені хотілося торкнутися її. Потім я написав їй, вона відповіла. З того часу ми разом. Мабуть це і є кохання. Моя сімʼя — моя сила», — резюмує Владислав.
За таку любов Бог винагороджує щедро: цього літа у Владислава та Наталії народився син!
«Я обрав свій шлях сам. Відштовхуючись від того, що вже є, треба рухатись далі…»
Пройшовши довгий шлях реабілітації, чоловік пересувається зараз на милицях, щоденно робить 6000 кроків. Вони гуляють сім’єю з новонародженим сином. Та найупевненіше він почувається за кермом. З авто думає надалі пов’язати і свою роботу.
Владислав із особливою теплотою відгукується про всіх лікарів, медсестер і санітарок, які докладали зусиль, щоб повернути його до життя. Пригадує, яким смачним був лікарняний борщ, який вперше скуштував після трьох місяців без звичної їжі. Яким наполегливим був лікар-реабілітолог, що заново вчив його ходити. Як переймалися його одужанням побратими. Яку велику підтримку отримав від сестри Юліани, тещі Олени — Наталиної мами, скільки радості і натхнення — від донечки Кіри і сина Марка.
Якось ще до поранення чоловік їздив у відпустку до дружини в Німеччину. Їздили й інші його колеги по службі, та не всі повернулися в Україну.
«Ми з Наталею якось згадали цей момент недавно, — каже Влад. — Я ж теж міг би лишитися, але це б означало, що я ніколи не зміг би повернутися в Україну, а для мене право бути на рідній землі — важливе. Ні за чим не шкодую. Я обрав свій шлях сам. Відштовхуючись від того, що вже є, треба рухатись далі, йти до кращого».
Згідно Указу Президента України від 29 квітня 2024 року №248/2024, за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне і бездоганне служіння Українському народові старший сержант ТКАЧ Владислав Юрійович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Слава Україні Героям слава!
Олена Рєпіна
Якщо ви вважаєте цей матеріал корисним та важливим — ПІДТРИМАЙТЕ нас, щоб ми могли й надалі розповідати, пояснювати та допомагати.