Ольга Горват зі Слов’янська до повномасштабної війни займалася громадськими проєктами, організовувала заходи для дітей і допомагала розвивати інклюзивний простір у місті. У 2022 році вона виїхала до Франції через російську агресію. За цей час жінка відкрила власний масажний кабінет, продовжує волонтерити, почала писати книжки й планує об’єднувати українських підлітків за кордоном, допомагаючи їм зберігати зв’язок з Україною. Її син, який приїхав до Франції підлітком, опанував французьку, здобув професійний диплом і через навчання та практику на фермі наблизився до омріяної аграрної професії. Водночас він продовжує говорити українською, стежить за подіями в Україні й розповідає про свою країну французам.
Журналістці Вчасних Новин Ольга розповіла про громадські ініціативи, які об’єднували слов’янців до великої війни, евакуацію та перші роки у Франції. А також про те, як підтримка незнайомих людей допомогла її синові знайти свій шлях у новій країні, чому українська ідентичність не залежить від місця проживання та як залишатися корисною своїй країні, навіть перебуваючи далеко від неї.
Від громадських ініціатив до місцевої політики
Громадською діяльністю Ольга почала займатися у 2015 році, долучившись до благодійного фонду “Слов’янська мрія”. Разом з іншими активістами працювала над змінами в місті: брала участь у розбудові скверу “Мрія”, створенні першого в Слов’янську інклюзивного дитячого майданчика, допомагала організовувати заходи для дітей, дорослих і людей з інвалідністю.
Окремим напрямком стала робота з дітьми та молоддю.
“Зокрема навчала їх азам здорового харчування та способу життя. Ми робили різні майстер-класи з приготування корисних смаколиків. Я розповідала про шкідливість цукру, про важливість спорту. Показувала дітям, як можна робити життя класним”, — згадує Ольга.
Разом із подругою-моделлю організувала школу моделей для дівчат. Там учасниці вчилися дефіле, догляду за собою та здорового харчування, знайомилися з особливостями модельного бізнесу.
Долучалася жінка й до культурних ініціатив. Зокрема, брала участь в організації масштабного фестивалю “З країни в Україну”, який розпочався саме зі сходу України. Через ковідні обмеження традиційний гала-концерт не відбувся, тож команда вирішила зняти кліпи. Один із них запам’ятався незвичайними кадрами тролейбуса, який їздив територією Слов’янського курорту, через ліс і нічне місто.
(Кліп знято в місті Слов’янськ у 2021 році режисером та кліпмейкером Віктором Придуваловим. На кадрах можна побачити й членів команди Олексія Юкова “Плацдарм”. Його та Дениса Сосненка вже немає серед живих)
Водночас, в рамках проєкту, на семи локаціях міста волонтери створювали мистецькі об’єкти та залучали містян до спільних активностей. Однією з таких робіт стала скульптура чоловіка, наповнена камінням, під назвою “Думай”. Кожен охочий міг написати на камені слово або асоціацію зі Слов’янськом і таким чином доповнити спільну роботу.
Згодом Ольга спробувала себе і в місцевій політиці: балотувалася до міської ради та працювала в команді Ольги Алтуніної (нині Представниця Уповноваженого Верховної Ради з захисту прав осіб, постраждалих від збройної агресії, — ред.). Після виборів працювала регіональною менеджеркою освітнього проєкту за підтримки USAID, спрямованого на оптимізацію шкільної мережі.
“Ми проводили лекції та заняття для директорів, пояснювали, як ефективніше організувати навчальний і господарський процеси, усе прораховували, — розповідає Ольга. — У команді був і Володимир Кондзьолка з “Інституту міста Дрогобича”. Тоді якраз починався карантин, та попри це, проєкт був дуже успішним”.
Цей досвід доповнив її роботу з громадами. Вона також навчалася в Академії громадських інновацій, а разом з активістами “Слов’янської мрії” працювала над проєктом оновлення скверу в центрі міста.
Простір планували зробити доступним для людей з інвалідністю, дітей з ментальними порушеннями, людей старшого віку та всіх містян. До розробки залучили американського дизайнера-архітектора, а проєкт погодили з міською владою. Реалізацію хотіли розпочати у 2022 році, проте повномасштабна війна завадила цим планам.
Як опинилася у Франції та допомогла іншим, зокрема й слов’янцям
У перші тижні після російського вторгнення Ольга волонтерила в одному з міських осередків допомоги. Разом з іншими людьми збирала та розподіляла гуманітарні вантажі, допомагала з організаційними питаннями, долучалася до підтримки територіальної оборони та людей, які евакуювалися зі східних міст. Згодом вона виїхала до батьків у село, де перебував її молодший син, та вже за тиждень вони вирушили далі.
“Я вирішила їхати, зібрала дві маленькі валізки. Якось дуже спонтанно і водночас впевнено. На збори й прийняття рішення в мене пішло п’ять хвилин, на самі збори — година”, — згадує Ольга.
Жінка склала список із чотирьох країн, де мала знайомих, які могли б допомогти з переїздом. Серед варіантів були Чехія, Німеччина, Угорщина та Польща. Франції в тому списку не було, але саме туди Ольга зрештою потрапила завдяки випадковому збігу обставин і попереднім громадським зв’язкам.
“Вже під час евакуації я написала Володимиру Кондзьолку, з яким ми підтримували зв’язок після спільного освітнього проєкту. Він розповів, що є французький підприємець, який планує привезти в Україну гуманітарну допомогу, а назад забрати до Франції 30 жінок із дітьми та людей старшого віку. Обіцяв, що нас забезпечуватимуть усім необхідним протягом пів року. Запитав, чи підходить мені такий варіант, а я кажу: “А що мені вирішувати? Поїду, звісно”. Так я опинилася у Франції — у п’ятій країні, якої навіть не було в моєму списку”, — посміхається жінка.
Українців поселили у французькі родини. Ольга з сином жили за містом у сім’ї з чотирма дітьми. Допомогу з реєстрацією, оформленням тимчасового захисту, документів і страхування на себе взяв підприємець, який організував перевезення. Згодом українців передали під опіку Червоного Хреста, а пізніше вони змогли отримати соціальне житло. Водночас Ольга не обмежилася облаштуванням власного життя. Вона почала поширювати інформацію про можливість евакуації серед знайомих і в групах благодійного фонду “Слов’янська мрія”. Під час наступних рейсів до Франції змогли виїхати ще кілька родин зі Слов’янська.
Того ж року передала посаду голови правління Тетяні Дерев’янко, але залишилася у фонді й продовжила допомагати, наскільки могла. Коли більшість команди виїхала, у місті залишилася волонтерка Олена Гольцева — вона організовувала видачу гуманітарної допомоги, а Ольга Горватта інші учасники підтримували її дистанційно, зокрема шукали ресурси, долучалися до підготовки освітнього гранту, завдяки якому вдалося придбати обладнання та парти для дітей.
Син опанував французьку й навчається на агронома
Однією з причин залишитися у Франції стало навчання сина Ольги, який, до речі, дуже хотів повернутися в Україну. Ще у Слов’янську він мріяв здобути аграрну освіту та планував вступити в аграрний технікум після закінчення 9 класу.
“Це була його мрія, — каже жінка. — Тут він почав навчатися тут із нульовою французькою. Йому було дуже важко, але він упорався. Минулого року отримав професійний диплом, а зараз пішов вчитися далі на агронома. Думаю, на вибір професії вплинули любов до природи та приклад дідуся”.
На одному зі святкових заходів у 2023 році Ольга познайомилася з мером невеликого містечка неподалік. Тоді приїжджав хор із Дрогобича і мер був присутній. Під час розмови із ним вона розповіла, що шукає для сина місце для обов’язкового навчального стажування на фермі. Посадовець пообіцяв розпитати знайомих, а вже наступного дня зателефонував і повідомив, що знайшов фермера, готового прийняти хлопця, а оскільки автобуси туди не ходили — запропонував синові Ольги жити в себе та дав йому електровелосипед, щоб добиратися на практику. За чотири роки хлопець не раз проходив там стажування й про нього навіть писали місцеві видання.
“Після цього у сина ніби розправилися крила. Йому стало легше ментально. Ми працювали з психологами, тому що дитина багато пережила і все це потрібно було пропрацьовувати”, — говорить Ольга.
Вона також пояснювала синові важливість вільного володіння французькою, бо це допоможе йому розповідати місцевим про Україну й руйнувати стереотипи.
“Ти представляєш Україну. Те, як ти спілкуєшся, як поводишся, як розповідаєш про Україну, — це твій вплив. Це і є мотивація вчити французьку, щоб спілкуватися з французами й розвіювати міфи про нашу країну”, — переказує Ольга свою розмову із сином.
За її словами, спілкування дійсно допомагало змінювати уявлення французів про Україну. При цьому деякі діти з родини, у якій вони жили, зацікавилися українською мовою, а господарка ферми, де син проходив практику, також почала вивчати українські слова.
Власна справа та нове життя
Перші роки у Франції Ольга присвятила адаптації, вивченню мови й пошуку можливостей для професійної реалізації. В Україні вона мала досвід підприємницької діяльності, працювала масажисткою та нутриціологинею. Однак її диплом медсестри у Франції не давав змоги продовжити роботу за цією спеціальністю. Тож жінка “вирішила не втрачати час, та одразу робити те, що вмію і для чого не потрібні французькі дипломи”. Вона навчалася, проходила курси, зокрема з підприємництва, і готувала власний бізнес-план. Вже у жовтні 2025 року вона відкрила власний масажний кабінет. Тут працює як масажистка й нутриціологиня, допомагаючи клієнтам покращувати самопочуття та змінювати повсякденні звички. І ця робота не обмежується масажем чи харчуванням, бо вона говорить із клієнтами про спосіб життя, особисті цінності та стосунки.
“Я працюю у сфері благополуччя, допомагаю людям розбиратися зі своїм здоров’ям, шукати причини певних проблем і почуватися краще. До мене приходять за щастям, яке залежить від багатьох факторів. Нутриціологія — це один напрямок, фізичне самопочуття — інший, а ще є власна місія та взаємодія між собою та зі спільнотою”.
Паралельно Ольга продовжує волонтерити. Разом з українською асоціацією у Франції долучається до акцій, збору коштів і гуманітарної допомоги для України. У перші півтора року після переїзду вона також допомагала організовувати збори гуманітарних вантажів за участі французьких підприємців.
Окрім волонтерства та роботи, вона займається творчістю. Після участі у фестивалі “Соляний Бум” у 2021 році в Слов’янську вона почала писати вірші. Деякі з них увійшли до альманаху Донеччини. Також Ольга написала книжку “Лабіринти чужих історій” — збірку коротких оповідей про людей, яких зустрічала на своєму шляху, та про те, як ці знайомства вплинули на її життя. Текст поки що потребує редагування, але вона вже думає про варіанти видавництва, й хоче також підготувати збірку віршів.
Ще один її проєкт — YouTube-канал, присвячений життю, творчості та дорослішанню без страху. Ольга також створила групу “Мистецтво бути щасливими”, де жінки можуть спілкуватися й ділитися досвідом.
Підлітки, українська ідентичність і спільнота за кордоном
Нині один із напрямків, яким Ольга хоче займатися активніше, — робота з українськими підлітками у Франції. Разом із учасниками місцевої асоціації вона планує створити молодіжну команду, щоб залучати дітей до спільних заходів, творчих майстер-класів і спілкування. Каже, що частина підлітків уже добре адаптувалася, вільно розмовляє французькою та навчається. Інші замкнулися в собі й проводять багато часу наодинці. Тому важливо створювати простір, у якому вони зможуть взаємодіяти, розвиватися та відчувати підтримку.
Ольга також навчається в “Амбасаді українських сенсів” — програмі, яка об’єднує українців за кордоном і допомагає їм напрацьовувати спільні ініціативи. Учасники обговорюють, як підтримувати зв’язок між українцями в Україні та за її межами, як зберігати ідентичність і враховувати потреби тих, хто був змушений виїхати.
На її думку, з часом між українцями, які залишилися вдома, і тими, хто живе за кордоном, може збільшуватися непорозуміння. Люди мають різний досвід і стикаються з різними труднощами, тому важливо не знецінювати проблеми одне одного.
“Хто залишився в Україні, може казати: “Та вам там добре”. А ті, хто виїхав, відповідають: “Ви не знаєте наших проблем”. І справді, тут не все так просто. Іноді стикаєшся з такими викликами, що й на голову не натягнеш”, — розповідає вона.
Ольга переконана, що об’єднувати людей мають спільні ініціативи та можливість бути почутими. Вона наводить приклад нещодавньої дискусії про так званий “сертифікат українця” за кордоном, який, за її словами, обговорювали у професійних та громадських колах. Ольга звернула увагу на те, що не всі українські діти за кордоном мають доступ до українських шкіл, але це не означає, що вони менше пов’язані з Україною. Зокрема її власний син продовжує спілкуватися українською, стежить за новинами та бере участь у заходах, присвячених Україні. Для Ольги важливо, щоб українська ідентичність не зводилася до формального переліку вимог.
Нова родина, волонтерство й плани на майбутнє
За понад 4 роки у Франції життя жінки змінилося в багатьох аспектах. Вона побудувала нові стосунки, створила родину з бельгійцем і тепер допомагає виховувати двох підлітків у родині, де діти живуть почергово з батьками.
Водночас Ольга продовжує підтримувати зв’язок зі Слов’янськом і людьми, з якими працювала до війни.
“Я не вважаю, що просто вижила. Я жила весь цей час. Реалізовувала свої мрії, свою місію, свої цінності”, — говорить Ольга.
Вона й далі шукає можливості допомагати іншим — через волонтерство, власну справу, творчість і роботу з молоддю. А серед її планів залишаються видання книжок і розвиток молодіжної команди, яка допоможе українським підліткам за кордоном не втрачати зв’язок одне з одним та з Україною.