Коли ворог руйнує рідні міста, зберегти пам’ять про них стає формою боротьби. Переселенка зі Слов’янська Ірина Жадан створила унікальне мобільне виробництво, яке може поміститися в одну коробку. Вона виготовляє деталізовані мінікопії відомих в’їзних стел Донеччини на 3D-принтері та ліпить невагомі декоративні вареники з глини, що повертають переселенцям відчуття тепла. До кожної посилки майстриня додає особливий сюрприз — роздруковані світлини рідних вулиць, які багато людей втратили під час евакуації. А її авторські пісні та відео про Слов’янськ збирають сотні тисяч переглядів, допомагаючи землякам знаходити одне одного у коментарях через роки розлуки.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з Іриною про життя між двома вимушеними виїздами, творчість як спосіб втримати зв’язок із рідним Слов’янськом, пошук себе після евакуації та те, як пам’ять про дім перетворилася на вареники, стели й пісні, що відгукуються тисячам людей.
Творчість як мова життя та вивіски, знайомі кожному слов’янцю
Ірина Жадан народилася в Донецьку, але справжнім серцем її життя завжди був Слов’янськ. Саме тут вона виросла, навчалася у школі й університеті, будувала своє майбутнє і дедалі більше закохувалася в місто. Тут вбирала в себе ту особливу атмосферу, яку можуть зрозуміти лише ті, для кого рідні вулиці — не географія і назви, а частина особистої історії. Вона з тих людей, для яких творчість ніколи не була просто хобі чи способом заробітку. Це була природна мова життя, закладена ще змалку, коли поруч була бабуся — жінка, яка, сама того не підозрюючи, формувала світогляд онуки.
“Бабуся завжди щось робила — в’язала, вишивала, і я такою виросла. Мені це з дитинства прищепилося. Хотілося робити щось руками, когось порадувати, щось подарувати, зробити приємне. І, звісно, створювати красу, яка буде радувати не тільки мене, а й інших”, — каже Ірина.
Ця внутрішня потреба творити згодом визначала і її професійний шлях. Вона працювала вихователькою, нянею, шукала себе в різних професіях, але всюди її руки тягнулися до чогось більшого, ніж просто виконання обов’язків. Навіть працюючи в рекламному агентстві, вона не просто заробляла — вона залишала після себе видимий слід у рідному місті. Знайомі багатьом жителям Слов’янська вивіски магазинів, зокрема “Авоська”, “Свіжина” та інші створювалися саме нею, і це давало особливе відчуття причетності: “Приємно було розуміти, що люди це бачать, дивляться, їм це подобається. Це було неймовірне відчуття”.
Слов’янськ 2014-го — початок війни
Війна увірвалася в її життя ще навесні 2014-го, коли Слов’янськ опинився серед перших українських міст, які відчули на собі російську агресію. Тоді Ірина була першокурсницею. 12 квітня вона разом із подругами поверталася з інституту, коли опинилася просто посеред подій, які згодом стали історичними. Ірина пережила перестрілки у рідному місті, бачила обстріли, пам’ятає момент, коли звичайна дорога додому з хлібом і ковбасою мало не стала останньою.
“Я йшла додому, коли біля школи №13 почався обстріл. Хтось крикнув, щоб я лягала на землю, а я стояла й не могла поворушитися, лише сказала: “Мені мамі ковбасу треба донести”. А мені: “Лягай, дурепо, тебе зараз уб’є”. Мене буквально затягнули в підвал. Я тоді трусилася так, що мені, майже дитині, навіть налили водки, щоб заспокоїти”, — згадує вона.
Саме тоді прийшло перше усвідомлення, що дім може раптом перестати бути безпечним. Родина тоді виїхала, але ненадовго. За два місяці, після деокупації Слов’янська, вони повернулися, бо здавалося, що найстрашніше вже позаду. Як виявилося — лише тимчасово.
2022 рік: другий виїзд і нове життя з одного рюкзака
24 лютого 2022 року не стало для Ірини абсолютною несподіванкою — досвід 2014-го навчив жити з внутрішнім відчуттям, що війна може повернутися. Але навіть це не означало готовності залишити рідне місто. Як і тисячі інших, вони з чоловіком трималися до останнього, не хотіли їхати, намагалися працювати, жити, триматися за звичне. На той момент подружжя працювало у пекарні: вона — баристою, він — пекарем.
Проте залишатися ставало дедалі важче й довелося приймати рішення щодо евакуації.
“Ми не хотіли виїжджати взагалі. До останнього. Просто стало зрозуміло, що залишатися вже не можна та й роботи майже немає, а жити за щось треба. Виїжджали практично з одним рюкзаком”, — каже Ірина.
Спочатку була Полтава, потім Київ, де вони одружилися. У столиці чоловік зміг повернутися до пекарської справи, а Ірина знову почала шукати себе — не просто роботу, а справу, яка б відповідала її внутрішній потребі створювати.
Мобільність як нова стратегія життя
У Києві Ірина познайомилася з переселенцями з Харкова, які виготовляли чохли на телефони за допомогою 3D-принтерів. Для творчої людини це стало не просто новою роботою, а справжнім відкриттям.
“Я дивилася на це й думала: як це взагалі можливо? Як із цього можна створювати речі? І мене це настільки захопило, що я навчилася працювати на всіх станках”, — сміється переселенка.
Саме тоді сформувалося нове бачення майбутнього: власна справа має бути мобільною. Після двох воєнних виїздів Ірина зрозуміла, наскільки важливо мати можливість не починати життя щоразу з нуля.
“Тоді подумала, що хочу мати маленьке виробництво вдома. Таке, щоб його можна було скласти в коробку й повезти назад у Слов’янськ. Щоб усе моє можна було забрати із собою”.
Грузія, смак дитинства і повернення до родинного коріння
Проте переломним моментом стала поїздка до родичів у Грузію. Формально — на відпочинок і відновлення нервової системи. Насправді — на глибоке внутрішнє перезавантаження.
У Грузії на неї чекав справжній український світ. Родичка її чоловіка відкрила там два ресторани української кухні “Як удома”, які стали для переселенців осередком тепла та єднання. Стіни з традиційним розписом, рідна атмосфера та автентичні страви за бабусиними рецептами повертали відвідувачам відчуття дому. Цей досвід глибоко вразив Ірину та зняв емоційну напругу, а смак вареників із вишнями нагадав їй дитинство та змусив усвідомити, як сильно вона сумувала за рідним домом. Навколо закладу гуртувалися свої: тут працювали українці, приходили українські родини, звучала рідна мова.
“У них там усе було настільки наше, що в мене мурахи йшли. Розписи, атмосфера, кухня — ніби ти не в Грузії, а десь удома. І коли я скуштувала вареники з вишнями, це був просто смак мого дитинства. Ніби знову у бабусі й вона годує нас цими смачними варениками”, — каже жінка.
Саме там особливо гостро згадалося родинне коріння — бабуся, дідусь, мама, для яких творити руками було природною частиною життя. Смак дитинства, спогади про свою родину керамістів та потреба у творчості склалися в єдину картину. Тоді й народилася символічна ідея — створити власні вареники, які не варять, а зберігають пам’ять і тепло. Саме тоді проста страва раптом перетворилася для неї на ідею: створити власний символ тепла, пам’яті й дому.
Вареники, які приносять щастя
Повернувшись до Києва в період блекаутів, Ірина почала шукати матеріал, із яким можна працювати вдома без випалу. Так знайшла самозастигальну глину й буквально на емоціях зліпила свої перші декоративні вареники.
“Я просто зробила їх для себе. Виставила перед Новим роком — і не повірила, коли люди почали питати: “Скільки коштує?” А потім — замовляти сотнями”, — згадує вона.
Щоб додати виробам особливого сенсу, Ірина знайшла стару легенду про вареник, який у новорічну ніч упав на ялинку й приніс щастя в дім. Цю історію вона почала вкладати в кожне замовлення. Так звичайна прикраса перетворилася на емоційний символ дому, тепла й віри.
“Люди вішали їх на ялинки, надсилали мені фото, писали. І я розуміла: це вже не просто виріб. Це про відчуття дому”, — каже Ірина.
Окрім вареників, майстриня почала створювати “будиночки щастя”, які тепер прикрашають ялинки в тих самих родичів у Грузії. На цих іграшках написані назви рідних міст: Слов’янськ, Харків, Дружківка, Енергодар, Покровськ, Бахмут.
Стели міст: пам’ять, яку можна тримати в руках
Згодом Ірина перейшла до масштабнішого проєкту — створення зменшених копій відомих в’їзних стел міст і областей Донеччини та інших регіонів України.
“Шукаючи такий сувенір для себе, я знаходила в інтернеті лише бездушні пластикові варіанти, а мені хотілося, щоб там була душа. Я подумала, що можу зробити краще й вирішила виготовляти їх самостійно”, — каже майстриня.
Так з’явилися мініатюрні стели міст і областей. Спершу — для себе, зі Слов’янськом і Донеччиною, а потім і для десятків інших людей, які так само шукали бодай маленький матеріальний зв’язок із домом. Вона створює їх на 3D-принтері та використовує екологічний біорозкладний пластик на основі кукурудзи та тростинного цукру, який не має неприємного запаху. Друк однієї фігурки триває близько чотирьох годин, після чого починається найскладніший етап — ручне розфарбовування. Крім того, до кожного замовлення Ірина додає особливий подарунок — роздруковані фотографії рідних місць, площ чи вулиць, які багато переселенців втратили разом із домівками.
“Якщо це Слов’янськ — я кладу фото Слов’янська. Якщо Краматорськ — Краматорська. Бо люди втратили не тільки домівки. Часто вони втратили навіть фотографії. А так я можу повернути їм хоча б частинку”, — пояснює жінка.
За її словами, люди часто звертаються з особливими проханнями: наприклад, відтворити автентичний вигляд старої синьої стели Слов’янська з шестірнею за архівним дитячим фото або додати світлину слов’янського курорту, де колись вінчалися батьки.
Пісні, вірші та TikTok як цифровий архів Донеччини
Паралельно з ручною працею Ірина опанувала штучний інтелект як інструмент для творчості. Коли російські керовані авіабомби почали руйнувати центр її рідного міста та зачепили рідну 13-ту школу, емоційний біль вилився у творчість.
Ірина пише авторські вірші та тексти про рідні вулиці, знайомих людей і навіть місцевих тварин. За допомогою штучного інтелекту вона підбирає тембр голосу, музичний стиль та створює пісні. Потім монтує з коротких відео та архівних фотографій зворушливі мініфільми. Один із таких роликів у соцмережах набрав понад 300 тисяч переглядів і став своєрідним майданчиком для пошуку земляків — у коментарях під відео люди з повністю зруйнованих міст знаходять своїх старих друзів та сусідів, яких не бачили роками.
“У мене під відео люди інколи зустрічаються через десятки років. Пишуть: “Боже, це ти? А де ти зараз?” Ми з чоловіком це називаємо рубрикою “Чекай на мене””, — посміхається вона.
“Вони б’ють по місту, а я відповідаю творчістю”
Сьогодні Ірина Жадан не просто створює сувеніри чи декор. Вона працює з пам’яттю. З тим, що для людей із Донеччини часто стало найціннішим — можливістю не втратити внутрішній зв’язок із домом, навіть якщо самого дому більше немає поруч.
“Вони б’ють по місту, а я роблю пісню, мультик, стелу. Бо в мене таке відчуття, що це теж боротьба. Щоб наше не зникло”, — тихо додає жінка.
Майстриня мріє у майбутньому повернутися до традиційного ремесла, опанувати білу та червону глину і самостійно її випікати. Наразі ж її вироби та цифрова творчість допомагають тисячам українців зберегти найцінніше — пам’ять про свій дім.