Коли Анжеліка Сорокіна їхала велосипедом Дружківкою і побачила, як вулицею у звичайному візку везуть покійника, вона вперше за довгий час дозволила собі подумати не про тварин, а про власне життя. Поруч із тілом лежав вінок, і жінка раптом усвідомила: людину просто везуть ховати, бо війна вже настільки увійшла в повсякденність, що навіть смерть перестала когось дивувати.
До того дня вона постійно відкладала евакуацію. Не тому, що не боялася російських обстрілів чи вірила, що все скоро закінчиться. Просто щоразу, коли хтось радив їй виїжджати, виникало запитання, на яке вона не могла знайти відповіді: хто погодиться прийняти жінку разом із 28 котами та трьома собаками? А головне — як взагалі можна залишити тих, кого вже одного разу покинули люди?
На початку липня жінці все ж довелося виїхати. Разом із чоловіком і трьома десятками врятованих тварин вона евакуювалася до села Аврамівка на Черкащині. Про останні місяці життя під російськими обстрілами, людей, які до останнього рятують покинутих собак і котів, складну евакуацію та новий дім жінка розповіла журналістці Вчасних Новин.
“Я просто не вмію пройти повз”
Анжеліка Сорокіна народилася в Донецьку, у дитинстві разом із батьками жила на Крайній Півночі, а наприкінці 1980-х переїхала до Дружківки. Там понад тридцять років займалася підприємництвом: починала ще з торгівлі в електричках, потім відкрила невеликі магазини косметики та побутової хімії. Коли малому бізнесу стало дедалі важче конкурувати з великими торговельними мережами, стала шукати варіанти підробітку та пішла на курси манікюру.
«Я навіть не думала, що буду цим заробляти. Почала робити нігті собі, потім знайомим. Потім уже мене почали рекомендувати іншим. Якби мені хтось сказав, що в 52 роки я освою нову професію, я б не повірила», — усміхається жінка.
Любов до тварин була з нею з дитинства — вдома жили шість котів і дві собаки. Після початку повномасштабної війни їх ставало дедалі більше — люди поспіхом залишали Дружківку, а домашніх улюбленців нерідко просто викидали на вулицю. Волонтери знаходили кошенят на смітниках, цуценят — у пакетах, телефонували Анжелі й просили допомогти. Вона майже ніколи не відмовляла. Найменших вигодовувала з пляшечки, лікувала, виходжувала, а потім шукала нових господарів. Але далеко не всім щастило знайти нову родину.
«Практично всі вони виросли в мене з пелюшок. І кошенят, і цуценят доводилося годувати з пляшечки. Як можна пройти повз? Ти ж бачиш, що без тебе вони просто загинуть. Не взяти їх я просто не могла», — говорить Анжела.
Поступово її будинок перетворився на справжній прихисток. Одні тварини знаходили нових господарів, інші залишалися жити назавжди. До літа цього року разом із подружжям уже було 30 котів і три собаки. Через постійні обстріли людей у Дружківці меншало, клієнтів у майстрині манікюру майже не залишилося, зате турбот про чотирилапих ставало дедалі більше. Саме тому всі розмови про евакуацію щоразу закінчувалися одним і тим самим запитанням.
«Усі питають: чому ви так довго не виїжджали? Але справа була не в тому, страшно чи ні. Страшно було всім. Головне питання — куди їхати? Не кожен погодиться прийняти людину навіть з одним котом чи собакою, а тут їх три десятки.— каже жінка. — Притулки переповнені. Через це багато людей досі залишаються у прифронтових містах. Бо якщо вони поїдуть, хто тоді буде годувати покинутих тварин?»
“Ми настільки звикли до війни, що вона стала буденним життям”
Останній рік у Дружківці пані Анжеліка згадує як суцільний день, що ніяк не закінчувався. Зранку треба було нагодувати своїх котів і собак, потім сісти на велосипед, поїхати по корм або допомогти іншим волонтерам. Десь поруч лунали вибухи, над містом кружляли російські дрони, але справи ніхто не скасовував. Згодом це стало настільки звичним, що люди перестали помічати, як війна повільно забирає відчуття нормального життя.
«Усередині страх був постійно. Серце весь час калатало. Але ми настільки влилися в це все, що воно почало здаватися нормальним. Сідаєш на велосипед, їдеш містом, прислухаєшся, де гучніше, де тихіше, десь перечекаєш і знову їдеш. А зараз я дивлюся на це вже збоку й думаю: Господи, ми ж буквально щосекунди ризикували життям», — говорить вона.
Тепер найбільше жінка переживає за тих, хто досі залишився у Дружківці. Вона добре знає, чому багато людей не погоджуються на евакуацію навіть тоді, коли місто майже щодня опиняється під російськими ударами. Причина часто не в небажанні їхати, а в невідомості й неможливості покинути тих, хто не може подбати про себе.
«Люди думають: якщо не виїжджає, значить, не хоче. Але вони не знають, що в когось сорок собак, у когось пів сотні котів. — пояснює вона. У нас одна жінка досі залишається в Дружківці. У її домі близько п’ятдесяти котів, і вона їздить містом годувати покинутих собак. Вона не може їх залишити. Таких людей багато».
Про одну з них говорить із особливим болем. Дружківська зооволонтерка Ольга Кузьменко, яка загинула під час російського обстрілу, була для неї не просто знайомою. Вони підтримували одна одну, обговорювали евакуацію, разом шукали допомогу для тварин. За кілька днів до трагедії випадково зустрілися на одному з пунктів допомоги.
«Я запитала: “Олю, ти будеш виїжджати?” Вона сказала: “Поки ні”. Я знала чому. Вона щодня варила кашу для собак, їздила електровелосипедом по всьому місту, годувала їх. Це було її життя. Я ще сказала: “Може, все-таки поїдеш?” А вона тільки зітхнула…»
За кілька днів Ольга, як і завжди, вирушила годувати тварин. Біля понтонного мосту стався російський удар: «Її розірвало… Разом із собакою. Чоловік поховав її там. Я досі не можу про це спокійно говорити. Вона не могла пройти повз жодної покинутої тварини. Просто не могла…»
Після цього Анжела ще гостріше відчула, що часу майже не залишилося. Та навіть тоді не могла зважитися на евакуацію. Спочатку російські обстріли пошкодили її будинок: вилетіли вікна, загорівся дах, який довелося затягнути плівкою. Коли починався дощ, зі стелі сипалася глина, і жити там ставало дедалі важче. Подружжя перебралося до родичів в інший район міста, сподіваючись, що там буде безпечніше. Але невдовзі російські снаряди почали прилітати й туди.
Остаточно рішення визріло того дня, коли вона побачила чоловіка, якого везли ховати у звичайному візку: «Я тоді подумала: усе. Якщо зараз не поїду, загинемо і ми, і тварини». Того ж дня вона зателефонувала координаторці дружківських зооволонтерів Юлії Гавриловій: «Я сказала тільки одне: “Юлю, усе. Шукаємо житло”».
“Наче Бог почув мене”
Знайти прихисток для людини, яка виїжджає із зони бойових дій, непросто. Але знайти місце, де погодяться прийняти ще й майже три десятки котів і трьох собак, здавалося майже нереальним. Саме тому після дзвінка Юлії Гавриловій до пошуків житла одразу долучилися волонтери організації «12 вартових». Вони перебрали кілька варіантів. Один із них був у Бородянці на Київщині, але Анжела відмовилася. Каже, не хотіла знову жити в місці, де війна може будь-якої миті нагадати про себе.
Невдовзі знайшовся інший варіант — невеликий будинок у селі Аврамівка на Черкащині. Власниця житла зараз перебуває за кордоном, але, дізнавшись історію Анжеліки, погодилася прийняти її разом із усіма тваринами. Жінка зізнається: досі не може повірити, що незнайома людина зробила для неї стільки добра.
«Вона нам дуже допомагає. Ми тільки приїхали, а вона вже надіслала рушники, покривала, дещо з посуду. Потім вислала корм для тварин. Постійно питає, що ще потрібно. Для мене це просто неймовірно. Такі люди повертають віру в людей», — каже Анжела.
Сам день евакуації вона пам’ятає до дрібниць. За нею до Дружківки приїхала команда «Порятунку тварин» — Руслан і двоє канадських волонтерів. Напередодні жінка навіть зраділа, що в місті було відносно тихо, і подумала, що, можливо, так само спокійно мине й наступний день. Але дорогою над машиною знову з’явилися російські безпілотники.
«Ми доїхали до переїзду, і хлопці почули дрон. Одразу вискочили з машини, почали дивитися, звідки він летить. Я теж відійшла подалі. Потім він полетів в інший бік, і ми рушили далі. У дорозі було дуже тривожно. Але тоді я думала тільки про одне — аби доїхали тварини», — пригадує вона.
У Краматорську на них чекали інші волонтери. Тварин пересадили в просторіші клітки, підготували до довгої дороги, після чого інша благодійна місія повезла всіх через Павлоград до нового дому. Для котів і собак ця поїздка стала справжнім випробуванням.
«Вони дуже важко перенесли дорогу. Добре, що в машині був кондиціонер. Інакше навіть не знаю, що було б. Вони плакали, нервували. Одна киця, на жаль, не витримала. Наступного дня після приїзду вона померла», — тихо говорить Анжела.
Попри пережитий стрес, більшість тварин швидко освоїлася на новому місці. Тепер вони без страху гуляють подвір’ям, а господиня вже знає: варто лише вийти надвір — і вся пухнаста компанія рушить слідом.
«Я ніколи не думала, що коти можуть бути такими. Де я — там і вони. У Дружківці було так само, і тут нічого не змінилося. Вони постійно поруч. Мабуть, теж бояться знову когось втратити», — усміхається жінка.
Попри те, що тепер навколо тихо, думками Анжела щодня повертається до Дружківки. Там залишилися люди, які продовжують годувати покинутих тварин і відкладають евакуацію з тих самих причин, що колись і вона. Саме за них жінка переживає найбільше.
«Мені здається, настане день, коли туди вже ніхто не зможе заїхати — ні по людей, ні по тварин. Саме цього я боюся найбільше. Тому дуже хочу, щоб ті, хто ще може виїхати, не чекали до останнього».
Підтримати Анжеліку Сорокіну та її хвостиків можна переказом на картку — Приват банк 5363 5420 9629 8998
Ірина Міщенко