Залишивши стабільну роботу бухгалтерки після майже двох десятиліть стажу, Інна Волошина зі Слов’янська присвятила себе хендмейду. Звичайна світлина у смартфоні для Інни Волошиної зі Слов’янська може стати основою для в’язаної фігурки. Майстриня відтворює за фото реальних людей — найчастіше військових — і працює над однією маленькою фігуркою до тижня.
Про те, як після роботи бухгалтеркою вона прийшла до в’язання, почала створювати незвичайні іграшки, відкрила власне ательє та змушена була переїхати зі Слов’янська до Полтави, Інна розповіла журналістці Вчасних Новин.
Бухгалтерка з 19-річним стажем поринула у творчість
Із хендейдом Інна, як і більшість дівчат, познайомилася на уроках праці в школі — тоді це були спиці та перші шарфики й невеличкі поробки. Особливого захоплення від такої роботи не було, тож вона на багато років закинула в’язання. Вже під час декретної відпустки жінка вирішила навчитися працювати гачком. Оскільки поруч не було людей, які могли б її навчити, освоювала техніку за відеоуроками в інтернеті.
Першою великою роботою стала спідниця. Вона виявилася непростою, але результат перевершив очікування самої Інни.
“Це було дуже довго, важко, але вона вийшла. Я сама від себе не очікувала, що буде настільки гарна. Навіть у магазині пряжі мені сказали: “Це просто вау”, особливо якщо брати до уваги, що це вперше. З цього все і почалося”, — згадує вона.
Після цього Інна почала в’язати для родини: кофти, спідниці, сукні для доньки, літні вбрання у стилі Family Look. Пробувала робити на продаж шкарпетки та інші речі. В’язала навіть купальники для Ольги Лящук — української спортсменки з Донецька,найсильнішої жінки планети. Спочатку один, а через рік ще один.
Повертатися до роботи бухгалтеркою вона точно вже не планувала.
“Я взагалі не хотіла бути бухгалтером, це точно не було моєю мрією. Але так сталося, що працювала. Мені батьки колись просто сказали: “Ти бухгалтер”, і все, — сміється вона. — А я мріяла стати дизайнером. Бухгалтером я не працюю вже, мабуть, два роки. Написала за власним бажанням і пішла, як кажуть, на вільні хліба”.
Саме тоді коханий запропонував їй спробувати в’язати іграшки. Інна спочатку опиралася і не вважала цей напрям своїм, але зрештою погодилася. Першим був плюшевий зайчик, якого вона зв’язала без конкретного замовлення. Він просто стояв удома, а згодом знайшов покупця. Так Інна зрозуміла, що на іграшках теж можна заробляти.
“Мені треба, щоб було не як у всіх”
Протягом року роботи майстрині настільки вдосконалилася, що вона почала створювати власні, без жодних майстер-класів. Особливо її захопило те, що іграшку можна зробити не просто за схемою, а під конкретну людину.
“Навіть не знаю, як так сталося. Просто сиділа в один такий вечір і думала про ідею подарунку. Хотілося зробити щось таке, чого ніде немає, щоб не як у всіх. І от прийшла мені така ідея”, — пояснює майстриня, як виник задум створювати фігурки за фотографіями.
Тепер люди надсилають їй світлину, а Інна в’яже невелику фігурку, намагаючись передати риси конкретної людини. Особливо багато таких замовлень було від військових або для військових. На маленькій фігурці вона відтворює обличчя, одяг та характерні деталі. Попри невеликий розмір — близько 13–15 сантиметрів — робота може тривати до тижня.
“Всі, хто в мене замовляв, кажуть: “Блін, та це ж я”. Я в’яжу і вишиваю саме обличчя по фото”, — розповідає Інна.
Військова тематика для неї виникла природно — Слов’янськ розташований близько до лінії фронту. Серед її робіт були котики у бронежилетах, військові машини, а також в’язана граната з кільцем і чекою. Єнот став подарунком для військового з позивним “Єнот”, а Халк — для захисника з відповідним позивним.
Але військові сюжети — лише частина того, що вона створює. Інна в’яже дитячих персонажів, тварин, брелоки та різні незвичайні речі для дорослих. Саме тому серед її робіт можуть з’являтися зовсім несподівані персонажі та предмети. Якщо Інні щось здається кумедним, незвичайним або просто викликає бажання це зв’язати, вона не надто переймається тим, наскільки така річ популярна — просто робить.
Іграшки стали справою
Замовлення приходили з різних джерел: через Instagram, за рекомендаціями знайомих, а також через магазин канцелярії у Слов’янську, де Інна залишала іграшки на реалізацію. Частину коштів — 10% від продажів у цьому магазині — вона передавала благодійному фонду “Слов’янська мрія”, куди прийшла через доньку.
Читайте також: “Не переїзд, а масштабування”: БФ “Слов’янська Мрія” готує новий простір для дітей на Полтавщині
Під час війни дитина не ходила до школи, і в місцевій групі вона побачила оголошення про безкоштовні заняття з шиття. Поки донька була на уроці, Інна чекала її та в’язала шкарпетки для замовлення. Так її помітила виконавча директорка фонду Євгенія Алфімова і запропонувала проводити заняття з в’язання гачком.
Спочатку Інна боялася погоджуватися, бо серед учнів мали бути дорослі. Перше заняття вона відкладала близько трьох тижнів, але зрештою прийшла. На перший урок зібралося близько десяти учнів — дорослі жінки та діти. Після цього Інна ще близько двох років викладала в гуртку.
До в’язання додалося ательє
Пошук себе привів Інну не лише до іграшок. Коли їй запропонували прийти працювати в майбутнє ательє, Інна чесно сказала, що не вміє шити. У відповідь почула: “Поїдь, навчися”.
Через центр зайнятості вона поїхала до Полтави на два з половиною місяці навчання за професією кравчині й після повернення ще близько місяця працювала разом із колегою, а потім вирішила відкрити власне ательє.
“Я подумала: а чого б і не почати втілювати свої дитячі мрії? Я звикла до вільного графіка й хочу працювати на себе. Тож я та ще одна моя подружка вирішили, що треба спробувати відкрити своє, свою справу”, — розповідає Інна.
У відкриття ательє вона вкладала власні кошти. На той час вже мала швейну машинку, а згодом придбала оверлок, орендувала кабінет, докупила необхідні інструменти та матеріали. Робота йшла добре, доки обстріли не почали безпосередньо впливати на кількість клієнтів.
Після Слов’янська — Полтава
У 2014 році Інна вже мала досвід евакуації й тоді виїжджала зі Слов’янська під час окупації міста. Родина перебралася до Сидорового, де минуло її дитинство, а після звільнення Слов’янська швидко повернулася додому.
У 2022 році вона зі Слов’янська вже не виїжджала. Залишалася там увесь цей час, поєднуючи волонтерство в фонді та власні творчі замовлення. Останньою крапкою став обстріл району, де вона працювала. За її словами, того дня в одному квадраті було чотири влучання, а один із вибухів стався приблизно за 30 метрів від її кабінету. Після цього Інна ще два-три тижні продовжувала працювати, аж поки не почалися панічні атаки. Тоді зрозуміла: справлятися з накопиченою напругою більше не може й настав час їхати.
Прихисток родина знайшла у Полтаві — місті, яке Інна вже знала з часів навчання на кравчиню. Зі слов’янської квартири вдалося забрати пряжу, готові іграшки, інструменти для в’язання та швейну машинку.
“Перший місяць я взагалі не в’язала, бо було не до того — шукала квартиру, перевозила речі, облаштовувалася. Зараз хочу знову брати замовлення на іграшки. А поки знайшла роботу у виробничому цеху, де шиють спецодяг. І ще купила курс “Кравець Pro”, хочу краще розібратися у шитті та конструюванні одягу”, — підсумувала Інна.
Побачити більше фото робіт можна на сторінці Фейсбук.
Якщо ви вважаєте цей матеріал корисним та важливим — ПІДТРИМАЙТЕ нас, щоб ми могли й надалі розповідати, пояснювати та допомагати.