24 серпня Україна відзначає 35-ту річницю відновлення незалежності. У 1991 році Верховна Рада проголосила незалежність України, але сьогодні ця дата має для українців зовсім інший вимір. Після років російської агресії незалежність уже не сприймається лише як історична подія чи державне свято. Вона стала тим, що українці щодня захищають, за що платять високу ціну і чого не хочуть втрачати.
Цьогоріч День Незалежності знову проходить під час війни. Частина українських територій залишається окупованою, мільйони людей живуть далеко від своїх домівок, а російські атаки продовжують загрожувати містам і селам. Для багатьох українців незалежність сьогодні — це можливість жити у своїй країні без страху, самостійно визначати її майбутнє і мати право повернутися додому.
Для Вчасних Новин цей день має особливий вимір ще й тому, що ми самі двічі були змушені залишати Донеччину: у 2014 році через окупацію, а у 2022-му — через повномасштабне вторгнення росії. Тому для нас незалежність — це не лише про кордони держави чи дату в календарі. Це ще й про право жити у своєму місті, не залишати його через чужу агресію, самому визначати майбутнє своєї країни та одного дня повернутися додому не на окуповану територію, а в Україну.
Незалежність України — це право самим визначати своє майбутнє
Для жителів Донеччини слово “незалежність” має особливо конкретний зміст. Тут добре знають, що відбувається, коли люди втрачають можливість самостійно визначати, що буде з їхнім містом, будинком і громадою. Окупація для багатьох почалася не з великих політичних заяв, а з простих речей: необхідності залишити дім, зникнення звичних маршрутів, страху за рідних, неможливості вільно говорити й жити так, як раніше.
Те, що до війни могло здаватися звичайним, сьогодні сприймається як цінність. Можливість називати свою землю українською, говорити рідною мовою, відкрито називати себе українцем, самостійно обирати владу і вирішувати, яким буде майбутнє твоєї громади, більше не здається чимось гарантованим. Саме тому для тих, хто пережив окупацію, незалежність — це насамперед право не дозволити іншому вирішувати за тебе.
За роки війни тисячі жителів Донеччини були змушені виїхати з рідних міст і сіл. Хтось залишився в Україні, хтось опинився в іншій області, хтось виїхав за кордон. Люди починали життя з нуля, шукали житло і роботу, влаштовували дітей у нові школи, облаштовували побут. Але навіть після переїзду багато хто продовжує називати своїм домом саме те місто чи село, яке залишив.
Відстань не стирає пам’ять про місце, де людина прожила десятки років, і не забирає її права хотіти повернутися. Для когось незалежність сьогодні — це можливість знову відкрити двері власного будинку. Для когось — одного дня пройти знайомою вулицею без страху перед обстрілом. Для когось — побачити над рідним містом український прапор. У кожному з цих бажань є одна спільна річ — право самому визначати, де твій дім і яким буде твоє життя.
Читайте також: Для одних — свобода, для інших — дім: що означає український прапор для жінок, яких розкидала війна
Незалежність країни не закінчується на кордоні
Незалежність держави — це не лише питання території. Це можливість суспільства самостійно визначати, як воно хоче жити, якою буде його країна, які закони діятимуть і яке майбутнє матимуть наступні покоління. Війна зробила ці слова набагато ближчими до повсякденного життя, адже сьогодні право України самостійно визначати своє майбутнє захищають не лише на полі бою, а й у кожній громаді.
Коли українські військові тримають оборону, рятувальники працюють після ударів, медики приймають поранених, комунальники відновлюють пошкоджені мережі, а волонтери допомагають людям у прифронтових громадах, йдеться не лише про виконання певної роботи. Усе це — частини великої боротьби за можливість України залишатися Україною. За можливість її громад жити, відновлюватися і самим вирішувати, яким буде їхнє завтра.
Так само незалежність проявляється у звичайних речах. У вчителеві, який продовжує навчати дітей після вимушеного переїзду. У підприємцеві, який відкриває справу на новому місці. У родині, яка облаштовує життя після евакуації. У журналісті, який продовжує розповідати про свою громаду, навіть якщо частина її території зараз недоступна. Війна змінила життя мільйонів українців, але не скасувала їхнього бажання працювати, виховувати дітей, підтримувати одне одного і будувати майбутнє у власній країні.
Для Донеччини це ще й про дім
У День Незалежності особливо багато говорять про майбутнє України. Для Донеччини це майбутнє неможливе без повернення українського контролю над окупованими територіями та можливості людей повернутися додому. Йдеться не лише про відновлення зруйнованих будинків і доріг. Після завершення бойових дій доведеться відновлювати громади, школи, лікарні, підприємства, культурні місця і звичайне життя, яке війна забрала у людей.
Але відновлення починається ще до того, як люди фізично повертаються. Воно починається з пам’яті про свої міста, з підтримки тих, хто залишився, з розмов про те, якою має бути Донеччина після війни. Поки люди пам’ятають свої вулиці, будинки, школи, парки, підприємства та сусідів, їхні міста не зникають із їхнього життя, навіть якщо зараз вони далеко від них.
Саме тому важливо говорити про Донеччину не лише як про територію, за яку тривають бойові дії, а як про дім для мільйонів людей. У кожного цього дому є своя історія, свої спогади і своє майбутнє. І право повернутися до нього після війни — така сама частина незалежності, як право України самостійно визначати свої державні кордони та політичний курс.
35 років незалежності — і право повернутися додому
35 років незалежності — це не лише історія від 1991 року до сьогодні. Для сучасних українців це історія про право залишатися собою і самим визначати своє майбутнє. Для тих, хто пережив окупацію та евакуацію, це право має ще простіше формулювання: мати країну, до якої можна повернутися, і дім, який ніхто не має права забрати.
Цьогоріч Україна знову відзначає День Незалежності під час війни. І, мабуть, саме тому це свято сьогодні звучить не як формальність. Воно нагадує про те, що незалежність — не тільки дата в календарі, державний символ чи урочистості. Це можливість говорити своєю мовою, пам’ятати свою історію, обирати власне майбутнє, називати свій дім своїм і знати, що рішення про життя країни ухвалюють самі українці.
Для Донеччини це право особливо важливе. Бо тут багато людей досі чекають дня, коли зможуть повернутися додому. Вони чекають не просто на відновлення будинків чи відкриття доріг — вони чекають на повернення можливості жити у своїх містах без окупації та страху, що хтось знову вирішить їхню долю за них.
І коли цей день настане, український прапор над їхніми містами буде означати не просто державний символ. Він означатиме, що право на цей дім повернулося разом із Україною.
Ірина Міщенко

