Для Марини український прапор назавжди залишиться символом свободи, коли у 2014 році вона виїхала з окупованої Макіївки. Для Наталії він щодня майорить за вікном у Краматорську. Світлана носить їх із собою на вицвілій стрічці, а Катерина зберігає маленьку синьо-жовту хустинку в квартирі в Німеччині. Ірина з Сіверськодонецька, яка у 2022 році виїхала до Чернівців, мріє побачити український прапор у рідному місті й після цього повернутися додому разом із родиною.
Для кожної з них це одна й та сама державна символіка, але зовсім різні спогади й очікування. Для когось прапор пов’язаний із моментом, коли вдалося вибратися з окупації. Для когось він залишається частиною щоденного життя міста, яке переживає війну. Для інших — річчю, яка допомагає не втратити зв’язок із домом після кількох років життя далеко від нього. А для когось — знаком майбутнього повернення, якого чекає вся родина.
До Дня Державного Прапора журналістка Вчасних Новин поговорила з жінками, для яких синьо-жовті кольори пов’язані з особистими історіями війни, вимушеним переїздом, домом і очікуванням повернення. Їхні історії — з Донеччини, Чернівців та Німеччини.
Прапор на блокпості, який дозволив нарешті видихнути
Ірина виїжджала з окупованої Макіївки влітку 2014 року разом із маленьким сином та родиною сестри. Дорога була сповнена страху й невизначеності: блокпости, перевірки, та питання, чи вдасться. Після кількох місяців життя в окупації вона вже не могла дочекатися, коли закінчиться ця дорога. А потім побачила український прапор на одному з блокпостів дорогою до Слов’янська.
“Коли я побачила цей прапор на металевій щоглі, у мене всередині обірвалося, а потім ніби виросло заново. Це був момент, коли я вперше за кілька місяців дозволила собі видихнути. Ми дивилися на нього, стоячи в черзі, й кричали, сміялися, раділи, плакали… Просто в закритій машині, бо розуміли: тут закінчується пекло і починається Україна”, — згадує Марина.
Прапор, який Наталія шукала очима після обстрілів
Наталія лише нещодавно виїхала з Краматорська й подумки все ще залишається там. З кухонного вікна своєї квартиори вона щодня дивилася, як майорить великий український прапор. Щоразу, коли місто здригалося від вибухів, погляд знову повертався до знайомих синьо-жовтих кольорів.
“Він наче стоїть на варті нашого звичного життя. Коли летить і навколо все здригається, я дивлюся на нього і думаю: поки він там розгортається на вітрі, ми ще тримаємося. Все добре. Ми вистоїмо”, — говорить Наталія.
За роки війни прапор став для неї частиною краєвиду міста. Він залишався на своєму місці тоді, коли змінювалися вулиці через руйнування, кількість людей на них і саме відчуття Краматорська.
“Він бачив усе — і порожні вулиці у перші дні повномасштабного вторгнення, і тривоги, і поодинокі кроки перехожих сьогодні. І військових, які боронять нашу землю. Для мене це як оберіг, який не дозволяє опустити руки”, — каже жінка.
Вицвіла стрічка, яку Світлана не знімає багато років
Світлана колись виїхала з Донецька до Слов’янська. Там вона знову облаштувала життя, знайшла друзів і звикла до нового міста. Після початку повномасштабної війни довелося їхати далі на захід. Серед речей, які вона пронесла через усі ці переїзди, є одна зовсім невелика — синьо-жовта стрічка на повсякденній тканинній сумці. За роки вона вицвіла від сонця та прання, але Світлана її не знімає.
“Я ношу її скрізь, у будь-якому місті, де б не опинилася. Для когось це просто шматочок тканини на ремені, а для мене — мій паспорт душі. Могла б замінити на нову, але не хочу. Може потім, після перемоги”, — говорить вона.
Світлана втратила дім у Донецьку, а потім була змушена залишити життя, яке встигла побудувати у Слов’янську.
“Я втратила дім у Донецьку, я була змушена покинути облаштоване життя у Слов’янську, але те, що всередині мене, забрати неможливо, — каже переселенка. — Ця стрічка на сумці нагадує мені й усім навколо, хто я і звідки. Це мій тихий опір забуттю”.
Маленька хустинка у квартирі в Німеччині
Катерина опинилася ще далі від “своєї Донеччини” — у Німеччині. Вона облаштовує побут у чужому місті, звикає до нових вулиць і правил, але відстань не скасовує туги за домом. У її квартирі на видному місці лежить маленька синьо-жовта хустинка, привезена з рідного краю й коли стає особливо важко, Катерина дивиться на знайомі кольори.
“Тут усе упорядковано, чисто і стабільно, але моє серце розривається від тієї тиші, якої мені й не треба. Я неймовірно сумую за нашими людьми, за повітрям і за тим, як майорить прапор над міською радою вдома, над входом у школу, де я працювала, — каже вона. — Коли мені стає зовсім самотньо тут, я дивлюся на наші кольори і відчуваю невидимий зв’язок із тими, хто зараз залишається в Україні. Цей прапор для мене — місток, який тримає моє коріння”.
Прапор, після якого має настати повернення
Для Ірини з Сіверськодонецька український прапор пов’язаний із майбутнім, яке вона хоче побачити на власні очі. У 2022 році вона виїхала з рідного міста до Чернівців разом із родиною. Відтоді її життя розділене на “до” і “після”, а думки про дім постійно повертаються до Сіверськодонецька.
Найбільше вона мріє про момент, коли над містом знову замайорить Державний Прапор України. Для неї це має стати не завершенням історії, а початком повернення.
“Я мрію колись прокинутися, включити інтернет і побачити український прапор у рідному Сіверськодонецьку. І після цього хочу повернутися додому разом із родиною. Я думаю, що коли над містом знову буде наш прапор, ми зможемо нарешті сказати: тепер можна повертатися”, — говорить вона.
Один прапор — різні історії
Війна розділила ці жінки кілометрами. Їхні історії різні, але в кожній прапор пов’язаний із конкретною людиною, місцем або моментом. Він може нагадувати про дорогу додому, місто, яке довелося залишити, людей, які залишилися там, або життя, до якого хочеться повернутися. Для тих, хто живе далеко від Донеччини, синьо-жовті кольори іноді стають способом залишатися поруч із нею. Для тих, хто залишається у прифронтових містах, вони є частиною щоденного пейзажу.
І поки війна змушує українців рахувати відстань до своїх міст, український прапор продовжує долати ці відстані разом із ними — на блокпостах, над міськими площами та будівлями, у валізах переселенців, на сумках і в невеликих квартирах далеко від дому.
Євгенія Таранець