Десять років родина Валерії Старовойтової зі Слов’янська розвивала сімейне виробництво керамічного посуду з червоної глини, яке знали по всій Україні. До 2022 року їхні три цехи випускали тисячі виробів, а продукція продавалася у великих торговельних мережах. Через початок бойових дій роботу довелося призупинити, а родині — залишити місто. Щоб урятувати справу від повного краху, вони ризикнули повернутися під обстріли та вивезли зі складів 40 тонн готової кераміки. Після зникнення великих гуртових замовлень підприємці повністю змінили підхід до бізнесу: переорієнтувалися на роздрібні продажі через TikTok та розпочали складний процес відновлення виробництва в рідному місті.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з Валерією Старовойтовою про евакуацію, відновлення виробництва у Слов’янську та новий етап розвитку сімейної справи
“Я знаю в цьому виробництві абсолютно все, кожну дрібницю і кожну цеглинку. Це моє життя, я без цієї глини просто не вмію по-іншому. Якщо на зміну не виходила замивальниця — я без вагань ставала на її місце і замивала вироби. Якщо виникали проблеми з відвантаженням — сама пакувала важкі коробки, сама виставляла печі. Я пройшла повну школу в цехах, тому могла самотужки замінити будь-яку ланку”, — розповідає Валерія Старовойтова.
До війни сімейне підприємство працювало переважно з великими гуртовими замовленнями. Три цехи випускали понад півтори тисячі найменувань кухонного посуду та начиння, а продукція зі Слов’янська продавалася по всій Україні, зокрема через мережу “Епіцентр”. У 2020 році Валерія разом із чоловіком відкрили ще один цех і планували подальше розширення виробництва. Проте в лютому 2022 року роботу довелося повністю зупинити.
“Ми сиділи в підвалі, від якого сьогодні не лишилося абсолютно нічого”
День 24 лютого Валерія пам’ятає до найменших деталей, тим більше що тривожні сигнали з’являлися ще напередодні. Вона згадує вечір у шкільному чаті старшої доньки, коли батьки обговорювали звичні збори, аж раптом хтось написав: краще не поспішати з грошима, бо завтра може початися війна. Тоді це звучало нереально і майже як паніка, якій не хотілося вірити.
Родина вже мала досвід 2014 року, коли доводилося тимчасово виїжджати до Харкова та Святогірська, тому спершу вони сподівалися, що й цього разу обійдеться. Але ранковий дзвінок свекра із села Долина змусив діяти без вагань — Валерія зібрала доньку, взяла найнеобхідніші речі та поїхала туди, вважаючи це тимчасовим прихистком.
“Ми припустилися великої помилки, бо логіка була такою: наступ піде з боку окупованого Донецька, тому Долина здавалася глибоким, безпечним тилом, де можна спокійно перечекати перші дні. Ми взагалі не підозрювали, що головний і найстрашніший удар понесеться з харківського напрямку”, — ділиться Валерія.
Так родина опинилася в зоні активних боїв. Тижні вони провели у вогкому підвалі двоповерхівки під постійними обстрілами: “Сиділи там, молилися і слухали, як руйнується все навколо. Від того будинку сьогодні не залишилося нічого — лише руїни”.
Коли залишатися стало небезпечно, вони вирушили до Лимана, де оселилися на території закритої бази відпочинку “Острів Скарбів”. Це були неопалювані приміщення, їжу доводилося готувати просто неба й було дуже холодно. Але найгірше було попереду: почали підривати мости, і місто поступово відрізали від постачання.
“Після чергового нічного вибуху стало зрозуміло, що залишився останній шлях для виїзду. Ми злили залишки бензину, зібрали кілька каністр і просто поїхали, аби вирватися з цього кола”, — каже вона.
Згодом родина опинилася в Запоріжжі у тітки, де в одній квартирі жили понад десять людей, серед них були й переселенці з Маріуполя. Саме тоді Валерія зрозуміла, що чекати вже нема на кого — потрібно починати відновлювати життя самостійно.
“Я вивезла 40 тонн кераміки і особисто продавала її на ринках”
Валерія наважилася повернутися до Слов’янська, який тоді перебував під постійними обстрілами, щоб вивезти майно підприємства. На складах залишалися великі обсяги готової продукції.
“Я розуміла, що це наш єдиний шанс не залишитися ні з чим. Ми найняли велику фуру і під звуки вибухів почали вантажити все, що могли. Забирали не лише посуд, а й великі речі — від дивана до пральної машини, бо не знали, чи повернемося додому”, — згадує підприємиця.
Один із гуртових клієнтів бренду, який працював у Чернівецькій області, запросив родину на Буковину та надав їм для проживання стару квартиру своїх батьків у Хотині. Там Валерія з донькою прожила близько пів року — від кінця весни до перших осінніх холодів. Але будинок виявився непридатним для зими через відсутність опалення, і родині довелося шукати інше житло. Вони винайняли у Чернівцях невелику прибудову до придорожнього кафе за 8 000 гривень на місяць, в якому не було опалення. Доводилося щодня носити дрова і топити камін, щоб хоч якось зігріти приміщення.
Коли гроші почали закінчуватися, Валерія вирішила самостійно продавати евакуйований товар. Загалом зі Слов’янська вона вивезла близько 40 тонн кераміки — усе, що залишалося в бізнесі.
“На Буковині я бралася за будь-яку роботу: сама організовувала точки на ринках, вантажила коробки, возила посуд на продаж у Кам’янець-Подільський. З часом мені вдалося реалізувати всю продукцію”, — розповідає вона.
Чоловік тим часом повернувся до прифронтового Слов’янська, щоб спробувати відновити роботу цехів, тож вони бачилися лише епізодично, зустрічаючись на нейтральній території в Олександрії раз на місяць. Невдовзі Валерія дізналася, що вагітна другою дитиною, про яку мріяли впродовж трьох останніх років, і перед жінкою постало питання про покращення умов проживання. Саме тоді й зіткнулася з проблемами під час пошуку житла: частина орендодавців відмовляла через статус переселенки, наявність тварини та вагітність.
“Це були постійні відмови. Я була виснажена після чергового переїзду і вирішила поїхати до Слов’янська на два тижні — побачити чоловіка і трохи перепочити перед пологами”, — каже Валерія.
До Чернівців вона більше не повернулася. З орендованої квартири поїхала з одним чемоданом, залишивши автомобіль і речі, які згодом довелося забирати поштою. Син народився у Слов’янську, і родина вирішила залишитися разом. Вдома.
“TikTok став нашим порятунком, коли великий гурт повністю зупинився”
Повернення до виробництва у рідному місті виявилося не менш складним випробуванням. Колишній гуртовий ринок зник, логістичні ланцюжки були зруйновані, а повернутися до довоєнних масштабів, коли на підприємстві працювало понад 100 спеціалістів, уже було неможливо. Більшість майстрів виїхали в інші регіони або за кордон. Додатково роботу ускладнювали відключення електроенергії, загроза обстрілів, подорожчання сировини та відсутність збуту.
“Ми опинилися в ситуації, коли старі методи вже не працювали. Потрібно було виходити безпосередньо на роздрібного покупця. Ідея з TikTok і продажами через відео та прямі ефіри належала моїй мамі. Спочатку я сприйняла це скептично, але вона наполягла, і в результаті це стало нашим порятунком”, — розповідає Валерія.
Від вересня вона повністю занурилася в новий формат роботи: веде сторінку бренду, проводить багатогодинні прямі ефіри, показує вироби, відповідає на запитання покупців і поступово повертає інтерес до автентичного посуду. Поступово сторінка почала набирати аудиторію, і клієнтами стали як домогосподарки, так і ресторатори з різних регіонів України, які замовляють великі партії традиційних пательнь “кеци” та глиняних таджинів.
Особливість посуду Валерії Старовойтової — у збереженні стародавньої технології молочення червоної глини кефіром.
“Це повністю натуральний процес, без жодної хімічної глазурі. Після першого випалу виріб має теракотовий колір. Потім його покривають звичайним кефіром і знову випалюють. У печі він запікається і закриває пори глини, роблячи посуд міцнішим і менш водопоглинальним — у ньому можна готувати в духовці чи печі”, — пояснює майстриня.
Завдяки цій технології кожен виріб має власний відтінок і малюнок. Двох однакових не існує — результат залежить від того, як ліг кефір, яка була глина і в якій частині печі стояв посуд під час випалу.
Переїзд до Києва і новий етап роботи
Наразі у житті Валерії Старовойтової розпочався новий етап — через погіршення безпекової ситуації у Слов’янську вона разом із дітьми переїхала до Києва. У столиці вона облаштовує побут, вирішує організаційні питання та вибудовує роботу бізнесу в нових умовах.
“Я знову починаю багато речей з чистого аркуша, але у мене є головне — наша глина, наша технологія і люди, які нас підтримують. Я просто не вмію інакше, я хочу робити те, що люблю, і показувати всьому світу, що слов’янська кераміка жива попри будь-які обстріли та кризи”, — каже Валерія Старовойтова.
Сьогодні робота Валерії — це сотні повідомлень, консультації та супровід замовлень у столиці. Проте серце бізнесу — виробничі цехи та печі — залишається у прифронтовому Слов’янську, під постійною загрозою обстрілів та відключень світла. Цей вимушений поділ на безпечний офіс у Києві та ризиковане виробництво на сході є сьогоденням багатьох українських підприємців, де кожен новий день — це компроміс між збереженням унікального ремесла та реальною небезпекою втратити все в один момент.