Після евакуації зі Слов’янська до Чернівців Вікторія Повержук облаштовує життя на новому місці, де малювання допомагає їй знайти внутрішню рівновагу. Разом із переїздом змінилися робота та оточення, а вільний час знову заповнило творче захоплення з дитинства — після вимушеного застою Вікторія повернулася до малювання. Її чорно-білі графічні роботи народжуються під впливом тяжіння до темної естетики, аніме, музики та кіно й сьогодні стають способом зафіксувати емоції, які важко висловити словами. Малювання не стало для Вікторії основною професією, проте допомогло відрефлексувати власні переживання та знайти опору в новій реальності.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з Вікторією Повержук про шлях зі Слов’янська до Буковини, складнощі перших місяців евакуації, зміну діяльності та творчість, яку вона тривалий час відкладала “на потім”.
Дорога в невідомість та пошук власного простору
Вікторія народилася у Макіївці, але більшу частину життя провела у Слов’янську. Це місто було для неї домом до березня 2022 року, коли через повномасштабну війну довелося терміново виїжджати. Евакуація відбувалася разом із редакцією, де вона працювала. Рішення ухвалювали швидко..
“Я до останнього не знала, куди їду. Це було рішення керівника — нас просто евакуювали редакцією. Для мене Чернівці були чимось дуже далеким і абстрактним, я взагалі не уявляла, що це за місто і яким буде життя там. Але коли приїхала, у мене з’явилося дуже дивне відчуття — ніби мене щось тут зачепило, ніби це місце мене трохи розворушило. Я навіть не можу це логічно пояснити, це було скоріше відчуття на рівні емоцій”, — каже Вікторія.
Попри симпатію до міста, початок був складним. Через дефіцит житла редакції довелося певний час мешкати разом в одній квартирі.
“Квартир тоді взагалі не було. Нас поселили разом — великим кагалом, у квартиру з незакінченим ремонтом. Хтось був із сім’ями, з дітьми, а я була сама. Це було морально дуже важко, бо знаходишся в новому місті, не розумієш, що далі, і при цьому бачиш, що інші поруч із близькими, а ти — ні. Це створює дуже сильне відчуття самотності, навіть якщо навколо багато людей”, — згадує Вікторія.
У той період з’являлися думки про повернення додому, навіть попри постійну небезпеку в Слов’янську. Ситуація змінилася лише тоді, коли Вікторія змогла знайти окреме житло. Це дозволило їй відчути власний ритм і нарешті почати повноцінно жити, а не просто виживати й чекати на повернення.
Від журналістики до нових професійних горизонтів
Адаптація супроводжувалася і професійними пошуками — Вікторія вирішила піти з журналістики. За її словами, рішення не було випадковим, а стало логічним продовженням внутрішніх змін.
“Я довго до цього йшла. Потім поїхала додому, повернулася і зрозуміла, що більше не хочу залишатися в тому, що є. Оголосила про рішення, два тижні допрацьовувала і паралельно шукала нову роботу. І вийшло так, що я одразу перейшла на іншу, без великої паузи”, — розповідає вона.
Спочатку це була робота у сфері туризму, де Вікторія отримала новий досвід. Але згодом вона продовжила пошуки, орієнтуючись на власні потреби та можливості для розвитку. Сьогодні вона працює в зовсім іншій сфері, яка не пов’язана із журналістикою, але дає можливість використовувати здобуті навички у написанні текстів та знання, які отримала під час навчання на програміста.
Малювання як спосіб відчути себе
Творчість завжди була частиною життя Вікторії, хоча вона не вважає себе художницею у класичному розумінні. Жінка працює в техніці графіки, використовуючи лише олівець.
“Я не називаю себе художницею, це було б занадто голосно. Скоріше — графік. Малюю олівцем, у чорно-білому форматі, і мені цього достатньо. Я не люблю фарби і не відчуваю потреби працювати з кольором. І ще важливий момент — я малюю не системно. Тільки тоді, коли є настрій і натхнення”, — пояснює Вікторія.
Натхненням для робіт часто стають переглянуті фільми, серіали, аніме або музика. Наприклад, після перегляду “Пісочного чоловіка” вона одразу взялася малювати головного героя. Музика ж супроводжує її з дитинства — від захоплення роком до темної естетики гурту Lacrimosa.
Зараз у Вікторії є дві великі папки з малюнками формату А3 та А4. Частину робіт, що залишилася у Слов’янську, мама змогла переслати. І хоча наразі вона не займається комерційним просуванням творчості, її роботи помічають іноді й самі герої малюнків — зокрема, на її пост в Instagram відреагував музикант Tamino та вокаліст гурту Psyclon Nine.
Про різницю між сходом і заходом
Чернівці привабили Вікторію своєю атмосферою та можливістю змінити звичні умови, що були у Слов’янську. І це стосується не лише архітектури міста, а й географії, нових можливостей та загального комфорту.
“Тут з’явилося відчуття, що можна жити трохи інакше. Можна кудись поїхати — в гори, на квіткові поля, піти на виставу або у філармонію, просто дозволити собі щось подивитися і відволіктися. І це дуже сильно переключає. Плюс сам мікроклімат — люди, ставлення, атмосфера — мені це все дуже відгукнулося. Я не знаю, як для інших, але для мене це місто стало комфортним майже одразу, без довгого звикання”, — додає вона.
Життя на Буковині дозволило Вікторії переоцінити власні звички, зокрема ставлення до часу. Особливо помітною стала суттєва різниця у сприйнятті ритму життя на Донеччині та в Чернівцях.
“Мені здається, що тут люди більш спокійні та врівноважені. Вони не поспішають, вміють цінувати моменти, свій час, відпочивати і не відчувати за це провини. Вміють сповільнюватися і заземлятися, просто бути в моменті. І от цього дуже не вистачає людям зі сходу, тому що там постійно є відчуття, що треба бігти, щось робити, щось доводити”, — зауважує Вікторія.
На її думку, переселенцям варто повчитися у місцевих жителів вмінню не розпорошуватися на непотрібні зобов’язання та більше цінувати власний простір.
Зараз Вікторія продовжує будувати життя у Чернівцях. Окрім малювання, вона відкрила для себе повітряну гімнастику, яка стала новою сторінкою її історії. Але про це ми розкажемо трохи пізніше.
“Іноді ти не обираєш, куди їхати і як складеться життя далі. Але потім виявляється, що саме це місце може тебе змінити, змінити твій ритм, твої звички і навіть твоє відчуття себе”, — підсумовує Вікторія.