Ракетний удар, поспішна евакуація, життя за кордоном, повернення в Україну, спортзали шкіл із розкладачками замість ліжок, постійні переїзди між тимчасовими прихистками, старі гуртожитки з холодними вікнами та побутом, який роками доводиться облаштовувати власноруч. Для 66-річного Миколи Миколайовича Журавльова та його дружини Олени Леонідівни війна стала не лише втратою дому, а й випробуванням на витривалість. Сьогодні подружжя мешкає в одному з гуртожитків Чернівців, де, попри втому, невизначеність і гострі побутові проблеми, не лише намагається втримати гідність і порядок у власному житті, а й облаштовує спільний простір та дбає про умови для інших мешканців.
Журналістка Вчасних новин зустрілася з Миколою Миколайовичем та Оленою Леонідівною Журавльовими — подружжям переселенців із Донеччини. Вони розповіли свою історію втечі від війни, життя за кордоном, повернення в Україну та багаторічної боротьби за нормальні умови далеко від дому.
Від Святогірської лаври до вимушеної евакуації
На початку війни, коли Донеччина стрімко занурювалася в небезпеку, Микола Миколайович та Олена Леонідівна, як і багато інших родин, шукали місце, де можна було б хоча б тимчасово сховатися від постійних обстрілів. Тоді здавалося, що Святогірська лавра дасть бодай короткочасне відчуття безпеки, але війна дісталася і туди. Ракетний удар став переломним моментом, після якого подружжя зрозуміло, що залишатися більше не можна.
“Був приліт ракети в монастир. Мене контузило. Я був у чоловічому корпусі, там кут вибило”, — розповідає чоловік.
Родина швидко повернулася до Краматорська, поспіхом зібрала речі й почала новий етап… Попереду була дорога за кордон, невідомість і болісне усвідомлення того, що дім, який будувався роками, доводиться залишати без розуміння, чи вдасться колись повернутися.
Румунія — безпечний прихисток, який не став домом
У Румунії, кажуть, прийняли добре. За програмою родині надали житло, була фінансова підтримка, дружина змогла адаптуватися, доньки знайшли роботу. Олена Леонідівна прожила там понад рік і досі згадує цей період як час відносної безпеки, можливостей і стабільності. Каже, що румуни охоче приймали українців, адже діяли компенсаційні програми. Працювали й центри підтримки, де можна було вивчати мову, отримувати допомогу й побутові речі. Втім, для Миколи еміграція виявилася значно складнішою.
“Мені вже за 60. Там роботу не знайдеш. Через незнання мови, через відсутність спілкування. Я витримав три місяці”, — розповідає чоловік.
Саме тому він повернувся в Україну — спочатку сам, до Чернівців, тоді як дружина ще певний час залишалася в Румунії.
“Тимчасове життя”: спортзали, школи, гуртожитки
Першим прихистком у Чернівцях стала школа №28, де переселенців розмістили просто у спортзалі: “Розкладачка, пакет, документи під подушкою — і все. Повністю забитий зал”, — каже він.
Згодом людей почали переселяти, адже школи мали відновлювати навчання. Так почалося багаторічне життя “тимчасово”: одна школа, потім інша, старі приміщення, переповнені кімнати, нестача техніки, побутові труднощі. Чоловік пройшов через кілька таких локацій, перш ніж опинився у нинішньому гуртожитку.
Олена Леонідівна згадує, що після відносно комфортної квартири в Румунії повернення до української системи прихистків стало психологічно непростим. Водночас саме тут, у Чернівцях, родина поступово почала вибудовувати новий побут.
Побут, який доводиться рятувати власноруч
Сьогодні Микола Миколайович не лише облаштовує власний побут, а й за власним бажанням наводить лад у приміщеннях гуртожитку. Він самостійно відремонтував та оновив стільці в кімнатах загального користування, допомагає підтримувати роботу іншого обладнання, щоб зробити простір зручнішим для всіх мешканців.
“Ми самі намагаємося дбати про місце, де живемо. Приємно, що нам допомагають і добрі люди. Наприклад, благодійний фонд “Ніка” свого часу дуже підтримував нас: привозили пральний порошок, миючі засоби та рідке мило. Я навіть зміг вибити дві електричні духовки, і це дуже покращило наш побут. А ще МОМ (Міжнародна організація з міграції) допомогла нам із сантехнікою — замінили старі забиті труби на пластикові з гнучкими шлангами, тепер можна нормально помитися. Дуже шкода, що міжнародна допомога припинилась, адже потреби людей залишаються дуже актуальними та гострими”, — ділиться Микола Миколайович.
Мешканці гуртожитку — це здебільшого люди віком 50+, які підтримують одне одного як можуть. Микола Миколайович згадує, що побутові потреби залишаються гострими. Одна з найболючіших — старі вікна. Взимку старі рами погано тримають тепло, а під час відключень електроенергії будівля швидко холоне.
“Нам дуже потрібна допомога з вікнами. Старі рами вже втрачають тепло, і взимку це відчувається. Понад рік тому одна міжнародна організація планувала замінити їх і вже зробила всі заміри. Але потім програма USAID закрилася, і вони не встигли це зробити. Також ми були б дуже вдячні, якби нам знайшлися донори та подарували хоча б дві мікрохвильовки. Це б значно полегшило життя людям”.
Чернівці як місце безпеки та підтримки
Попри втому, подружжя не приховує: Чернівці стали для них місцем безпеки й водночас простором, де можна почати нове життя та знайти роботу і спокій. Обоє наголошують, що не відчули тут мовної дискримінації чи ворожого ставлення, якого боялися перед переїздом.
“Що мені подобається у Чернівцях? Тут за мовною ознакою немає жодних поділів чи дискримінації. Місто дуже затишне, гарне. До нас ставляться з повагою, будь то місцеві жителі чи лікарі, коли виникала потреба у медичній допомозі», — розповідає Микола Миколайович.
Особливе тепло подружжя згадує у розмові пані Люду, прибиральницю гуртожитку. Вона не просто виконує свою роботу, забезпечуючи чистоту та затишок, але й часто приносить із дому щось для мешканців: банку квашених овочів, трохи зелені, домашню консервацію. На Великдень — маленькі домашні пасочки для кожного. Невеликі, прості, але дуже щирі подарунки.
Завідувачка кафедри екології та біомоніторингу, волонтерка Марія Федоряк також продовжує піклуватися про жителів гуртожитку: регулярно приїжджає власною автівкою, привозячи найнеобхідніше — продукти, побутові речі, усе, що може полегшити щоденне життя людей.
“Душа вся там, на Донеччині”
Олена Леонідівна продовжує дистанційно викладати у краматорській школі та зізнається, що найбільше мріє повернутися додому й утриматися у професії, хоча чудово розуміє, наскільки це складно у її віці та за нинішніх обставин. Вона боїться втратити не лише роботу, а й частину себе, адже саме школа залишається її зв’язком із минулим життям.
“Душа вся там. Все життя з копійки це тягнути, будувати — і все кинути”, — говорить Микола Миколайович, і в цій фразі концентрується досвід тисяч людей, які втратили не квадратні метри, а роки праці, звичний світ і власну опору.
“Не ризикуйте життям: жодна “двостінна” безпека не врятує”
Головна порада тим, хто досі залишається під обстрілами, звучить чесно, хоч і доволі жорстко.
“Кожен має задуматися вже сьогодні, куди виїжджати. Не обов’язково обирати великі обласні центри — маленькі містечка теж гостинні й житло там доступніше. Не ризикуйте життям. Жодна “двостінна” безпека не врятує, це мить. Ми через свій досвід зрозуміли: життя — це найцінніше, що в нас є”, — каже Олена Леонідівна.
Микола Миколайович додає ще пряміше: зволікання може коштувати життя. Він згадує знайомого, якого довго вмовляв евакуюватися, але той залишився і… загинув.
Сьогодні подружжя Журавльових продовжує жити між минулим, яке болить, і теперішнім, яке доводиться облаштовувати майже з нуля. Вони не приховують проблем, не ідеалізують життя переселенців, але й не дозволяють війні остаточно зруйнувати себе. У кімнатах гуртожитку, серед старих вікон, відремонтованих стільців і щоденних побутових компромісів, вони тримаються за головне — за життя.
Євгенія Таранець