Страх, який паралізує, і сила, що повертається через дію, — саме так психологиня ГО “Юнайтед Хаб” Ірина Кривунченко описує історію Алли, вчительки з Харківщини, яка пережила окупацію свого села та евакуацію. Після виїзду до Чернівців жінка поступово відновлює життя: повертається до викладання, опановує нові навички й переосмислює пережите як досвід, що не зламав, а змінив її.
Під час зустрічі в гуртожитку, куди психологиня Ірина Кривунченко виїхала разом із журналістами “Вчасних Новин“, вона проаналізувала її шлях як приклад того, як людина проходить від стану заціпеніння до внутрішньої стійкості дала поради щодо відновлення після пережитого стресу і втрати опори.
Звичне життя, яке зруйнувала війна
Коли я приїхала до гуртожитку в Чернівцях, де нині мешкають люди, які через війну були змушені залишити свої домівки, то вкотре нагадала собі: за кожними дверима тут — досвід втрати, страху, виживання і пошуку нової опори. Це не переїзд, який планувався чи обирався, а вимушений крок, продиктований війною.
Саме там я познайомилася з Аллою — жінкою з Харківщини, вчителькою англійської мови, чия внутрішня сила вразила мене з перших хвилин розмови. До 2022 року її життя було спокійним і зрозумілим. Вона жила у селі Старовірівка Куп’янського району, працювала в школі, навчала дітей, мала звичне життя, яке багатьом здається простим. Але саме в такій простоті часто й криється відчуття стабільності, і цю стабільність раптово перекреслила війна. Її рідне село опинилося в окупації, а разом із реальною небезпекою прийшов той стан, який я, як психологиня, бачу у багатьох людей після пережитого шоку — заціпеніння.
«Був страх виходить з хати… Не знала, чого конкретно боялася, але читала в інтернеті жахи про насильство», — каже Алла.
Я слухала її та розуміла, наскільки це знайомий сценарій для психіки в умовах окупації. Коли людина опиняється в постійній загрозі, страх часто стає не реакцією на конкретну подію, а фоном усього існування. Це не слабкість. Це нормальна реакція нервової системи, яка намагається зберегти людину. У таких умовах дім нерідко стає єдиним місцем, де психіка хоча б умовно відчуває контроль.
Але мене особливо зачепило інше: навіть у цьому стані Алла не перестала діяти. Разом із колегами вона пекла хліб у школі й роздавала його людям. Для фахівця це дуже важливий момент, адже саме дія часто стає першим кроком до внутрішнього порятунку. Коли людина робить щось корисне — для себе чи інших — психіка отримує сигнал, що вона не повністю безсила. Навіть у жахливих умовах це може стати тим самим “якорем”, який не дає остаточно розчинитися у страху.
Дуло автомата і момент внутрішнього вибору
Потім в її історії настав момент, який я називаю точкою граничної трансформації. В село зайшли “вагнерівці” та почали вимагати в Алли ключі від школи, бо знали, що вона близька до директорки. Перед її обличчям опинилося дуло автомата. І саме тут пролунала фраза, яка, чесно кажучи, вразила мене до мурах:
«Я директора здавать не буду».
У психології ми часто говоримо про ціннісне ядро особистості — ті глибинні переконання, які визначають, ким ми є насправді. У критичні моменти саме вони можуть виявитися сильнішими за страх смерті. Алла описувала, що в ту мить страх просто зник, а на його місце прийшла холодна рішучість.
Це не означає, що вона перестала боятися назавжди. Це показує, що її внутрішні принципи — вірність, порядність, людська гідність — виявилися сильнішими за тиск зброї.
Евакуація як початок нового життя
Після евакуації до Чернівців у 2022 році життя Алли не зупинилося в точці травми. І саме це для мене стало одним із найцінніших прикладів того, що я називаю не просто відновленням, а посттравматичним зростанням. Вона продовжила викладати англійську. Здала на права. Навчилася грати на гітарі. Пройшла нові професійні курси. Зробила татуювання, яке стало для неї символом нового етапу.
Я часто кажу своїм клієнтам: після травми надзвичайно важливо повернути собі відчуття авторства над власним життям. Війна забирає контроль. Окупація забирає безпеку. Вимушений переїзд часто забирає ідентичність. Але нові навички, нові рішення, навіть маленькі здійснені бажання повертають людині себе.
Саме тому історія Алли — не лише про біль, а й про трансформацію. І на її прикладі я хочу сказати кожному, хто пережив сильний страх: не вимагайте від себе не боятися. Страх у небезпеці — природний. Але важливо не залишатися в ньому назавжди. Шукайте дію. Навіть маленьку. Допомога іншим, навчання, нові звички, щоденна рутина — усе це може стати сходинками назад до себе.
Спирайтеся на свої цінності. У моменти, коли світ руйнується, саме вони часто стають внутрішнім каркасом.
Не менш важливо навчитися трансформувати біль і злість у розвиток. Дуже часто агресія після пережитого шукає вихід, і тут важливо не спрямувати її на саморуйнування. Її можна вкладати в освіту, нові цілі, допомогу близьким, творчість.
Дозволити собі мріяти — теж форма спротиву
Я також хочу сказати про те, про що люди часто забувають після травми: право на майбутнє. Після сильних потрясінь багато хто ніби внутрішньо “завмирає” у точці болю, де головною метою стає лише виживання, безпека і контроль над сьогоднішнім днем. Людина може несвідомо забороняти собі радість, розвиток, нові мрії чи навіть прості бажання, бо десь усередині виникає хибне відчуття, що прагнути більшого — ніби “не на часі”, “не заслужено” або навіть “небезпечно”. Після втрат, страху чи болю психіка часто намагається захистити нас, звужуючи горизонт до базового: протриматися, витримати, не впасти.
Але життя не має зупинятися в точці травми. Пережите не забирає у людини права хотіти більшого — навпаки, саме після темних періодів особливо важливо повертати собі здатність бачити попереду не лише загрози, а й можливості. Мріяти після пережитого — це не слабкість, не легковажність і не зрада власному болю. Це одна з форм внутрішнього відновлення. Це означає, що травма не стала єдиною точкою, навколо якої тепер обертається все життя.
Дозволити собі знову чогось хотіти — нової професії, переїзду, стосунків, спокою, творчості чи просто радості — це часто вже великий крок до зцілення. Бо майбутнє починається саме там, де людина повертає собі право не лише виживати, а й жити. Не тільки оговтуватися після удару, а й поступово будувати нову внутрішню опору.
Іноді після травми мрія виглядає не як великий план, а як дуже тиха та невпевнена думка: “А, можливо, я ще зможу”. Саме з цього часто починається повернення до себе. Не з гучних рішень, а з маленького дозволу знову дивитися вперед.
Тому право на майбутнє — це не абстракція, а важлива частина відновлення. І якщо після всього пережитого в людині з’являється бажання жити далі, пробувати, хотіти, любити чи будувати нове — це не наївність. Це доказ того, що біль був сильним, але не остаточним. Це доказ того, що вас не вдалося зламати.
P.S. Коли я слухала Аллу в чернівецькому гуртожитку, то бачила перед собою не просто жінку, яка пережила окупацію, а людину, яка пройшла шлях від заціпеніння до сили. І вкотре переконалася: навіть після найтемніших періодів людина здатна не просто вижити. Вона може віднайти нову себе — сильнішу, глибшу, незламну. Саме в цьому і народжується справжня внутрішня перемога.
Психологиня Ірина Кривунченко