У пам’яті кожної людини, яка втратила дім через війну, є момент, що ділить життя на “до” і “після”. Для 80-річної Раїси Кирилівни Захар’євої із Сіверськодонецька таким моментом стала евакуація на Буковину. Після цього вона опинилася в шелтері, де живе й нині, намагаючись почати нове життя попри втрату дому, майна і невизначеність, з якою стикаються переселенці.
Журналісти Вчасних Новин відвідали один із шелтерів на Буковині, де зараз живе Раїса Кирилівна, та поспілкувалися з нею про життя до війни, евакуацію із Сіверськодонецька, складний шлях до безпеки й проблеми, з якими переселенці стикаються вже після переїзду.
Сіверськодонецьк відроджував українську ідентичність
До повномасштабної війни життя Раїси Кирилівни було тісно пов’язане з рідним Сіверськодонецьком — містом хіміків, як вона його називаю, бо більшість населення працювала на хімзаводі “Азот”.
Найяскравішим спогадом для неї став день вишиванки.
“Перед цим, я не знаю який це був рік, що вмить всі почали у п’ятницю на роботу одягати вишиванки. Це так було зворушливо… Там цеха, підприємство, багато людей. Один поперед другого старалися прямо продемонструвати свою вишиванку. Тоді й багато хто намагався розмовляти українською, хоча б ті слова на українській мові, які людина знала. Таке щось у людей пробудилось, якось на підсвідомості”, — згадує переселенка.
“Двері вдома навіть не закрила”: порятунок з-під обстрілів у Сіверськодонецьку
Майже одразу після початку війни “заможніші мешканці, які мали високі доходи на шкідливих виробництвах “Азоту”, почали масово виїжджати”. Раїса Кирилівна, маючи пенсію у 3,5 тисячі гривень, залишалася у своїй дев’ятиповерхівці, спостерігаючи, як порожніють під’їзди. І коли бойові дії впритул підійшли до міста, у під’їзді Раїси Кирилівни залишилося лише дві жінки. Сусідку-вчительку іноземних мов згодом силоміць забрали родичі, а Раїса Кирилівна лишилася сама у знеструмленому будинку без води.
Жінка згадує, як у місті розгорнули військовий госпіталь та почали вивозити адміністрацію, проте відповідей на питання “що робити далі” у неї не було. Евакуюватися у такому віці вона не наважувалася, повторюючи волонтерам одну й ту саму фразу: “А куди мені?”.
“От знаєте, виходила з дому та сиділа біля під’їзду на лавочці. Сама. Повітрям подихати хотілося. Так посиділа-посиділа, а потім знову зайшла. І одного разу так сиділа, а повз проїжджали волонтери. Вони так здивувалися, коли мене побачили. Запитують, що це я собі надумала, чого тут сиджу, коли навколо війна і все руйнується. А я на них подивилася й кажу: “Так а що мені робити?”. Вони на мене аж накричали, щоб сідала в машину та їхала з ними. Тож навіть двері вдома не закрила”, — згадує Раїса Кирилівна.
Так, волею долі, жінку побачили волонтери, наполягли на виїзді та відвезли її у бомбосховище заводу “Азот”. Це було підземне укриття в одному з цехів, нульовий поверх, де люди змушені були ховатися від постійних обстрілів.
“Кілька разів нам привозили якусь \їжу та воду, а в один із днів нам сказали: ніяких навіть консервів, не те що хліба, а й води немає. Нічого немає. А потім почали обстрілювати й сам завод і обстріли такі, що у бомбосховищі потріскались стіни. А коли потім подивилися у вікно, то по коліна було скла. Ситуація була просто жахлива. І вже біля приходної стояли танки, якісь люди в чорних одежах усіх перевіряли. А що в нас? У нас нічого не було”, — ділиться пережитим жінка.
Вибратися з території заводу допоміг “зелений коридор”. Шлях до безпечних регіонів проходив під обстрілами, які в першу чергу знищували нові елітні райони міста. “Будинки навколо складали як гармошки”. Проте жінка виїхала живою, лишивши все життя у Сіверськодонецьку.
Читайтк також: “Дві тисячі маминих, три мої”: як дві переселенки з Сіверськодонецька живуть на Буковині та чому відкладають гроші на дорогу додому
Шлях до спокою та перші кроки Раїси Кирилівни на Буковині
Дорога до західної частини України була виснажливою : багато літніх людей не витримували умов евакуації й потребували медичної допомоги. Проте на кожній станції їх зустрічали волонтерські організації. Раїса Кирилівна згадує, як на залізничному вокзалі у Львові прибулих буквально за руку вели через щільний натовп, надавали медичну допомогу, робили заспокійливі уколи та забезпечували теплими ковдрами.
Особливу підтримку евакуйованим, за її словами, надали студенти греко-католицького університету та представники організації “Лікарі без кордонів”, які облаштували місця для відпочинку на матрацах та буквально виходжували кожну літню людину. Наступним етапом стали Чернівці та селище Глибока, де вона живе й понині.
“Тут все якось інакше, дихається легше. Може тільки тепер я розумію, що ми жили у складному районі, приїхали в міста, в якому сніг через “труби” був чорним. А тут така благодать… Дихаєш і не можеш надихатися”, — каже жінка.
Вона зізнається, що раніше ніколи не виїжджала за межі свого регіону і мала дещо викривлене уявлення про західні області України через стереотипи. Проте реальність виявилася іншою — місцеві мешканці на ринках та в установах проявляють глибоке співчуття, через що переселенці іноді навіть намагаються не афішувати свій статус, аби зайвий раз не засмучувати чуйних людей власними бідами.
Юридичний тупик та очікування стабільності
Попри відносну безпеку та дах над головою, є проблема, яку жінка не може розв’язати. Житло, яке свого часу приватизувала у Сіверськодонецьку, не було вчасно внесено до сучасного електронного Державного реєстру речових прав, а документів вона не має — усе залишилося вдома. Візити до Центрів надання адміністративних послуг (ЦНАП) та консультації з благодійними організаціями, зокрема й “Право на захист”, поки що не дали результатів.
“Що у мене є? Тільки паспорт із відміткою про стару реєстрацію, але вона не дає жодних юридичних гарантій чи права на компенсацію. Що робити — не знаю. Єдине, про що молю Бога — щоб нам дозволити жити тут скільки потрібно і не виселили”, — додає жінка.
Під час згадки про те, що вже є законопроєкти, які забороняють виселяти внутрішньо переміщених осіб до завершення воєнного стану, Раїса Кирилівна ставиться до обіцянок скептично, зазначаючи, що в Україні часто існує велика різниця між текстом закону та реальними діями на місцях.
Попри все, вона та інші літні люди намагаються не втрачати оптимізму та шукають розраду у творчості. Коридори буковинського гуртожитку зараз прикрашені малюнками мешканців, які в такий спосіб намагаються облаштувати свій новий, нехай і тимчасовий, дім.
Читайте також: Дім — це не стіни: літня пара з Донеччини знайшла прихисток у модульному будиночку на Буковині
Ірина Міщенко