Маленькі грядочки біля модульного будиночка у селі Шипинці на Чернівецької області поки що не схожій- на город у звичному розумінні. Кілька акуратних рядочків, молода зелень і огірки, які щойно зійшли…. Тетяна Миколаївна показує їх із такою ж гордістю, як колись, напевно, показувала сусідам урожай біля свого будинку в Черкаській громаді на Донеччині. Минуло лише кілька тижнів відтоді, як вони з чоловіком приїхали на Буковину, а вона вже встигла знайти клаптик землі, посадити овочі й потроху облаштовувати новий побут. Каже, сидіти без роботи не звикла.
Та варто журналістці Вчасних Новин запитати про евакуацію, як усмішка зникає. Замість розповідей про нові грядки Тетяна Миколаївна згадує рідний дім, город, пасіку, яку довелося залишити, і сина, який досі працює на Донеччині. Нове життя вже почалося, але думками вона все ще там.
“Ми ще не готові”. Чому рішення про евакуацію відкладали до останнього
Коли Тетяна Миколаївна згадує останні тижні у Черкаській громаді, здається, ніби вона досі намагається пояснити — насамперед собі, — чому вони не виїхали раніше. Каже, справа була не в тому, що не розуміли небезпеки, просто щоразу знаходилася причина залишитися ще на день, ще на тиждень. Спершу здавалося, що ситуація не настільки критична, потім чоловік категорично відмовлявся їхати, а згодом уже просто важко було повірити, що доведеться залишити все, що будували роками.
“Ще місяць тому ми й не збиралися нікуди їхати. Пастор приїжджав до нас із гуманітаркою, й пропонував їхати, а я відповідала: “Ми ще не готові”, — каже жінка. — Здавалося, що ще трохи побудемо вдома, ще встигнемо. Та й чоловік не хотів. Він усе казав: “Почекаємо”. Ми ж до останнього думали, що якось воно минеться”.
Найважче було переконати саме чоловіка. За роки життя у Черкаському він приріс до свого двору, господарства, пасіки. Бджоли для нього давно стали справою, без якої він не уявляв жодного літа. Саме починався сезон медозбору, і думка про те, що вулики доведеться покинути, боліла не менше, ніж необхідність залишити власний дім.
“Він бджіл любить. За ними — як за дітьми. Тут саме треба мед качати, а тут уже машина стоїть. Каже: “Як же я поїду?”. Та й син залишався вдома. Він працює у Слов’янську, казав, що до вересня ще робота буде. Ми ж його самого залишали… Як тут легко зібратися?”, — додає пані Тетяна.
“Робіть, як треба”. Два стенти, десятки тисяч гривень на лікування і постійний страх за чоловіка
Тетяна Миколаївна зізнається, що останні роки війни для їхньої родини були випробуванням не лише через постійні обстріли. Найбільше вона боялася за чоловіка. Проблеми із серцем почалися ще у 2023 році. Через високий тиск і погане самопочуття він потрапив до лікарні у Краматорську й після обстеження лікарі вирішили не зволікати й направили його до Києва.
“У Краматорську подивилися й кажуть: “Ні, треба до Києва, тут зараз не зробимо”. Ми поїхали, — розповідає жінка. — Уже під час операції поставили один стент, а потім лікарі кажуть: “Треба ще один, бо далі судина перекрита”. Чоловік тільки відповів: “Я що, розуміюся? Робіть, як треба”. Так і поставили два”.
Лікування виявилося для родини дуже дорогим навіть попри те, що родині допомогли волонтери. Тетяна не приховує, що для пенсіонерів це були величезні гроші, однак іншого виходу вони не мали.
“Стенти були безкоштовні. А за операцію, матеріали, усе інше ми платили. Вийшло десь під сорок тисяч гривень. Це дуже великі гроші. Але лікарі казали, що один стент сам по собі коштує більше ста тисяч, а чоловікові поставили два”, — додає пані Тетяна.
Після операції лікарі рекомендували встановити кардіостимулятор, але остаточного рішення родина так і не прийняла. Вони консультувалися з різними спеціалістами, намагаючись зрозуміти, який варіант буде правильним: “Ми радилися з лікарями й із п’яти професорів двоє були “за”, а троє сказали, що поки не треба. То вирішили почекати”.
Та найбільше Тетяну лякали не висновки лікарів, а моменти, коли чоловікові ставало зле просто на очах. Один із таких випадків стався під час богослужіння. Він раптом перестав упізнавати людей, не пам’ятав, де перебуває, і це налякало її більше, ніж будь-які медичні терміни чи прогнози.
Саме тоді вона остаточно зрозуміла, що залишатися дедалі небезпечніше. Не лише через вибухи, які щодня ставали ближчими, а й через те, що в будь-який момент чоловікові могла знову знадобитися термінова допомога. Якщо раніше вони відкладали евакуацію через пасіку, господарство чи надію, що все якось минеться, то тепер ці аргументи втратили силу. Коли пастор вкотре запропонував виїхати, вони більше не відмовилися. Попереду чекала невідомість, але залишатися вдома було вже страшніше, ніж сісти в машину й вирушити в дорогу.
Новий город, старі звички і 300 гривень, які повернули віру в людей
Дорога на Буковину тривала два дні. На ніч зупинилися неподалік Києва у знайомих церковної громади. Господарі прийняли людей, які їхали зі сходу, дали можливість перепочити, прийняти душ, переночувати, а вже наступного дня вони вирушили далі. У Шипинцях, де для переселенців облаштували модульне містечко, подружжя опинилося наприкінці червня.
Тетяна Миколаївна зізнається, що спочатку навіть не знала, куди саме їдуть. Пастор лише сказав, що є два варіанти — залишитися при церкві у Чернівцях або поїхати до модульних будиночків.
Родина трохи вагалася, але зрештою обрала другий варіант. Каже, не шкодує. Тут тихо, зелено, поруч такі ж люди, які так само були змушені залишити свої домівки. Втім, війна нікуди не поділася. Вона просто змінила форму. Тепер її чути не за вікном, а всередині.
“Десь щось стукнуло — і ми вже кидаємося. Закриється шафа — і вже здається: бух… Знаєш, що тут тихо, а все одно здригаєшся. Воно вже, мабуть, так і сидить усередині”.
Замість того, щоб сидіти в кімнаті й думати про дім, Тетяна майже одразу взялася за звичну роботу. Біля будиночка знайшла клаптик землі, зробила кілька грядок, посадила городину. Каже, інакше просто не може. За все життя звикла, що руки мають бути зайняті.
Потроху вона знайомиться з людьми, звикає до нового місця. Каже, тут їй уже не раз траплялися люди, після зустрічі з якими ставало трохи спокійніше на душі. Один такий випадок вона згадує з усмішкою.
Якось, уже у Шипинцях, Тетяна поклала до чохла телефона триста гривень — дві сотні й одну стогривневу купюру. Збиралася розрахуватися за покупки, але гроші кудись зникли. Увечері вона ще сподівалася, що, можливо, загубила їх біля овочевого кіоску, а наступного дня спеціально повернулася туди. Тоді подумала: ну все, пропали. Навіть чоловікові не сказала, щоб не засмучувати”.
Минуло трохи часу, коли їй несподівано зателефонував чоловік із магазину велосипедів, куди вона заходила того дня. Запросив прийти, але нічого не пояснив.
” Приходжу, а він питає: “Ви нічого не загубили?”. Я спочатку розгубилася, а потім кажу, що загубила 300 гривень”. Тоді він дістає їх та віддає мені. Каже, подивився камери та побачив, як я телефон дістала, а гроші в той момент випали просто на прилавок. Я навіть не помітила. Я вже й не чекала, що їх повернуть, — посміхається жінка. — Та й взагалі тут місцеві жителі добре до нас ставляться. Ми спілкувалися з переселеннями з Бахмутського району, які живуть у сусідньому будиночку, то коли у них чоловік сильно захворів жінка з будинку навпроти возила його до лікарні, потім до іншої… Приємні тут люди, завжди вітаються, відгукуються”.
Біля модульного будиночка тим часом ростуть огірки. Щоранку Тетяна Миколаївна виходить до своїх грядок, поливає їх і радіє кожному новому листочку.
Дім залишився на Донеччині, там само — пасіка, за якою сумує чоловік, і син, який поки не зміг виїхати. Але поки чекають на зустріч, вони роблять те, що можуть: облаштовують побут на новому місці й потроху звикають до життя, яке довелося починати заново.
Ірина Міщенко