Олександр Каліна з Харкова все життя працює з гранітом. Цією справою займався його батько, а згодом бізнес продовжили Олександр і його рідний брат. Їхнє виробництво було у Слатиному, приблизно за 20 кілометрів від Харкова. Робили сходи, підлогу, підвіконники, працювали з гранітом для приватних замовників і великих міських об’єктів. Серед реалізованого в Харкові — парк Горького, станція метро, синагога. Але повномасштабна війна змусила родину вивезти обладнання за понад тисячу кілометрів від дому — на Буковину. Те, що спочатку мало бути поїздкою на два тижні, зрештою перетворилося на друге виробництво і новий напрям бізнесу.
Про те, як війна змусила вивезти виробництво з Харківщини на Буковину та як тимчасова релокація перетворилася на новий етап бізнесу, журналістці Вчасних Новин розповів Олександр Каліна.
«За тисячу кілометрів? Супер»: як Олександр вивозив бізнес із Харківщини
Коли почалася повномасштабна війна, родина ще залишалася на Харківщині. Вони переїхали приблизно за сто кілометрів від Харкова, а Олександр продовжував повертатися до міста, коли це ставало можливим: ремонтував пошкоджене після обстрілів і намагався підтримувати роботу.
Коли російські війська знову почали наступати, стало зрозуміло, що обладнання треба терміново вивозити. Із транспортуванням допоміг кум Олександра, який працював на залізниці. Та навіть коли вже завантажили обладнання, розуміння куди саме прямують не було. Олександр розповідає, що вони вирішили перепочити й пили каву, коли приїхав товариш і запропонував їхати у село Глибока на Буковині.
«Я тільки запитав як це далеко, й коли він сказав, що понад тисячу кілометрів від Харкова, відповів: “Супер”, — згадує Олександр. — Хотілося лише вивезти все якомога далі від бойових дій і не втратити бізнес остаточно. Коли дзвонив брату і казав, що вивозимо обладнання, то говорив про Вінницю. І лише коли зустрілися та сіли в машину, сказав: “Чернівці”. Він говорить: “Ну, в принципі, немає різниці”. Отак ми туди і потрапили».
На Буковину він поїхав сам, аби прийняти потяги, розвантажити обладнання і планував повернутися до родини, яка залишалася на Харківщині.
«Ми їхали сюди на два тижні, ніхто тут не планував зупинятися. Я приїхав сам, прийняв потяги, просто розвантажив обладнання. Ми ж планували вивезти все на збереження й додому їхати. Війна повинна була два місяці, ну три, не більше. Ми додому хотіли», — каже чоловік.
Олександр залишався у Чернівецькій області сам приблизно дев’ять місяців. Його дружина Олена, донька, мама та інші близькі в цей час були на Харківщині. Потім родина приїхала до нього. Місцеві мешканці дали їм приватний будинок, в якому родина живе вже чотири роки.
Від врятованого обладнання до другого виробництва
На час приїзду Олександра у Глибоке тут вже працювали знайомі харків’яни, які мали там своє виробництво. Вони допомогли розмістити обладнання і почати роботу. Спочатку це не було бізнес-рішенням чи запланованою релокацією: “Грошей ставало дедалі менше, обладнання вже було на новому місці, а чекати закінчення війни без роботи було неможливо”. Тому відремонтували цех, встановили верстати і почали працювати. Так тимчасовий переїзд поступово перетворився на нове виробництво.
Перші працівники приїхали слідом за Олександром із Харкова. Потім команда у Глибоці поступово стала місцевою. Каліна почав набирати людей і навчати їх працювати з каменем, тож тепер виробництво майже повністю працює на місцевих працівниках, а навчання залишається постійним процесом. Серед команди є троє військовослужбовців. Саме пошук людей для Олександра став одним із головних викликів релокації.
«В Харкові я жив 40 років, там оточив себе 20 класними хлопцями і жив з ними. А тут мені просто цих 20 хлопців треба знайти. Тому трошки складніше, бо там у тебе були надійні люди, а тут тобі треба відсортувати своїх».
Кадрів на Буковині, за його словами, бракує, оскільки багато людей виїхали за кордон. Через це праця стала дорожчою, проте конкуренція у його сфері тут значно менша, ніж на Слобожанщині.
Від гранітних сходів до пам’ятників з власним почерком
Основою роботи залишається граніт: сходи, підвіконники, підлога, облицювання та інші вироби. Але після переїзду на Буковину в бізнесі з’явився напрям, якого раніше фактично не було, — пам’ятники, меморіали та таблички. До Олександра почали звертатися із замовленнями, зокрема щодо пам’ятників військовим і спочатку він намагався замовляти їх у конкурентів. Але через те, що не завжди залишався задоволений якістю, вирішив розвивати напрям самостійно. За останній рік саме пам’ятники стали однією з основних частин виробництва.
При цьому Олександр не хоче працювати за готовими стандартними зразками. Кожному замовнику він намагається намалювати власний проєкт і додати щось від себе.
«Я не люблю стандартів. Я хочу, щоб була можливість зробити кожен пам’ятник, кожен виріб окремо, індивідуально. Коли приходить замовник, я кожному малюю проєкт, щоб додати щось персоналізоване. Наші пам’ятники відрізняються від місцевих, бо місцеві — це стандарт, а я хочу зробити все, щоб було видно ексклюзив, впізнавали наш почерк. Для мене важливо, що ми не такі, як усі».
Приблизно рік тому до роботи долучилася художниця Ірина. Обладнання дозволяє виготовляти складні деталі, фрезерувати камінь і робити портрети. А вже після цього художниця вручну додає колір і промальовує декоративні елементи — квіти, хрести, орнаменти. На деяких роботах вона промальовує навіть дрібні деталі, як-от краплі роси на пелюстках.
Олександр називає себе технічною, а не творчою людиною. Він може зрозуміти, як виготовити виріб, але не завжди бачить, що можна додати до нього художньо.
«Я не творча людина. Ви мені скажіть — зроблю. Прийду на виробництво, подивлюся і зроблю своє. Я технічна людина, і коли ми привозимо Іринці якийсь виріб, вона каже: “Дайте мені п’ять годин”, — і виносить вже витвір мистецтва», — посміхається чоловік.
Поєднання обладнання та ручної роботи стало однією з особливостей нового напряму. Саме так у майстерні намагаються відрізнятися від конкурентів. За словами Олександра, звичайне замовлення займає близько трьох тижнів. Якщо йдеться про складний меморіальний комплекс, робота може тривати місяць-два, оскільки потрібно погодити проєкт і виконати значно більше деталей.
«Людина не готова платити сто доларів дорожче за граніт, але за щось ексклюзивне вона доплатить. Тому ми пропонуємо. Ми ще самі вчимося. Пам’ятники — це один рік. Іринка додала своє, Мирослава додала своє, потім я додав своє, є якісь вимоги замовника — і ми разом щось робимо ексклюзивно», — додає власник підприємства.
На Буковині граніт має інший вигляд
За чотири роки Олександр побачив, що клієнти на Буковині та Слобожанщині по-різному ставляться до каменю. Наприклад, у східних регіонах України для сходів частіше використовують термооброблений граніт із менш слизькою поверхнею. На Буковині значно популярніший полірований камінь — він ефектніший, хоча може бути слизьким. Олександр попереджає замовника про ризики, але не вважає правильним вирішувати за нього: «Це його бажання, його гроші. Немає хорошого чи поганого. Моя задача — зробити його щасливим».
Різницю він бачить і в тому, як люди ставляться до власного житла. Різницю він бачить і в тому, як люди ставляться до власного житла. На Буковині, за його спостереженнями, більше уваги приділяють зовнішньому вигляду будинку, його оздобленню та тому, як він виглядає для інших. Одне із замовлень добре це показує. і одне із замовлень добре це показує. Команда зробила сходи та облицювання цоколя. Після цього власник попросив підняти цоколь ще на пів метра, бо “був у сусіда і побачив, що з його двору не видно, що власний будинок облицьований гранітом”. Для когось це може здатися зайвим, але для замовника було важливо, щоб результат був помітним.
Відрізняється і культура оформлення місць поховання. На Слобожанщині, за словами Каліни, частіше трапляються невеликі пам’ятники та металеві огорожі, особливо в селах. На Буковині популярні масштабніші, відкриті дво- і багаторівневі комплекси. Через різницю в масштабі таких конструкцій середній чек на пам’ятник на Буковині, за оцінкою Олександра, може бути приблизно утричі вищим, ніж на Слобожанщині.
«Тут мені інколи не вистачає харківського драйву»
Не всі відмінності стосуються бізнесу. Олександр говорить і про темп життя. Зокрема у Харкові він звик до того, що робочі питання можуть вирішуватися у вихідні, люди постійно кудись поспішають, а домовленість означає конкретний час і конкретну дію. На Буковині ритм, за його відчуттями, спокійніший.
«Якщо ми в Харкові, то й у неділю тобі ще будуть дзвонити, ти куди-небудь будеш бігти. Тут у суботу тобі ніхто не подзвонить, ти в суботу будеш відпочивати. В Харкові відпочивати неможливо, — посміхається чоловік. — Мені інколи не хватає цього драйва».
Щодо ставлення до себе та взагалі переселенців Олександр говорить з вдячністю та повагою. За чотири роки він не стикався з проблемами через те, що він із Харкова чи говорить російською. Для нього важливим є взаємне прийняття: люди прийняли його родину, а він має поважати місце, до якого приїхав.
«Я приїхав до них додому. Це важливо. Я ходжу разом із ними в баню, ми прийняли їхні традиції, їхні порядки. Ми прийняли правила гри Буковини. Їх треба поважати. Ми приїхали до них. А вони нас прийняли».
Поступово знайомства перетворилися на дружбу. Олександр навіть жартує, що одна з головних небезпек життя на Буковині — місцева гостинність. Якщо тебе запросили в гості, відмовитися від їжі практично неможливо. Банош, м’ясо, домашні застілля стали частиною його життя на новому місці. Це, до речі, теж стало одним зі способів адаптації: харківська родина поступово обмінювалася з місцевими своїми звичками та стравами, а натомість знайомилася з буковинськими.
«Як воно буде — не знаю»: чи повернеться бізнес до Харкова
Чи повернуться вони до Харкова після завершення війни, Олександр не знає. Каже, що його думка змінюється приблизно кожні пів року. У Харкові в родини є власне житло, тоді як на Буковині його доведеться купувати. Водночас виробництво в Глибоці вже стало постійним.
«Зараз ми трошки будуємо в Харкові, небагато, але будуємо. У нас і там, і тут виробництво, — каже підприємець. — У Харкові воно таке трошки менше, але також ми в Харкові працюємо. Як воно буде — не знаю. Залежить від ринку Харкова, від об’ємів роботи».
Єдине, в чому він не сумнівається, — Глибока більше не тимчасова зупинка. Тут уже є виробництво, команда, постійні замовлення і новий напрям, якого раніше в бізнесі не було. Обладнання, яке колись поспіхом вивозили зі Слатиного, щоб просто врятувати, зрештою стало основою другого виробництва. Тож повернення до Харкова для Олександра залишається питанням дому та майбутнього родини. Але вже не питанням того, чи залишиться його бізнес на Буковині.