Дар’я Паршина з Краматорська Донецької області — людина-оркестр. Вона — вчителька музики, акторка театру, майстриня з бісероплетіння та волонтерка. Дівчина стикнулася з війною ще у 2014 році й з того часу займається творчістю та благодійністю. Коли на початку квітня 2022 року на краматорському вокзалі пролунав смертоносний вибух, вона була за кермом свого авто, набитого тваринами та волонтерським крамом. Маючи за плечима лише три місяці водійського стажу, дівчина вела свій “ковчег” у повну невідомість, аби врятувати родину та вісьмох домашніх улюбленців і продовжити волонтерську діяльність.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з Дар’єю Паршиною та розповідають історію про те, як страх перетворюється на дію, а бісерні прикраси стають зброєю в руках майстрині, чиї роботи тепер підкорюють світ — від маленького села на Черкащині до виставкових залів у США та Франції.
Юність під прицілом: “Ми зафарбовували триколори вночі, а іноді й прямо вдень”
Для Дар’ї війна почалася не у 2022-му, а на вісім років раніше. Тоді 17-річна дівчина, студентка четвертого курсу Бахмутського педагогічного коледжу, вперше відчула, що таке страх перед “чужинцями”.
“У 2014 році я застала окупацію Краматорська. Навчалася тоді в Бахмуті й додому поверталася через блокпости кацапів — це було надзвичайно нервово. Кожного разу, проїжджаючи повз людей зі зброєю, ти не знала, чи повернешся додому”, — згадує Дар’я.
Коли місто нарешті визволили, Дар’я з сім’єю не змогли залишатися осторонь. Поки місто оговтувалося, вони взялися за свою “тиху війну” — вичищали вулиці від символів окупації. Ходили вулицями старого міста і зафарбовували триколори.
Тоді ж народилося і її волонтерство. Разом із мамою вони організовували ярмарки та майстер-класи, щоб збирати кошти для госпіталю для поранених бійців. В хід йшло все: фетрові іграшки, квілінг, фенічки. Оскільки спеціального обладнання для бісеру тоді не було, а майстер-класів в інтернеті майже не існувало, перші верстати Дар’я конструювала сама з картону та звичайних блокнотів. Разом із вертепом вони їздили на блокпости, Дар’я співала перед військовими та відвідувала поранених в опіковому центрі.
Евакуація в “нікуди”: вісім тварин і три місяці водійського досвіду
Повномасштабне вторгнення Дар’я зустріла вдома. Каже, їхати не хотіла до останнього, попри постійну тривогу. Але після того, як світ дізнався про жахи Бучі, серце її бабусі не витримало — вона почала вмовляти родину рятуватися.
Виїжджати було надзвичайно складно — велика родина і справжній “ковчег”. На той момент у них було дві собаки, три кішки та папуга (зараз господарство ще більше — три собаки та п’ять кішок). Проте Дар’я, яка лише восени 2021 року отримала права і мала всього три місяці реального водійського стажу, взяла волю в кулак.
“Я до того кермувала лише за маршрутом дім-робота та один раз з’їздила до подруги в Бахмут. Але ми завантажили в машину тварин, матеріали для плетіння сіток і просто поїхали. 6 квітня ми були вже під Смілою на Черкащині. Саме в той день стався теракт на залізничному вокзалі в Краматорську. Як я докермувала туди — не знаю, все було ніби в тумані. Нервувала на кожній заправці, заспокоювала котів, але знала, що маю всіх довезти”, — розповідає дівчина.
Притулок знайшли в селі Куцівка. Перша зустріч із місцевими була напруженою: Дар’я зізнається, що їм потім переказували — почувши про людей з Краматорська, селяни ледь не “вила діставали”. Хатинка, до якої приїхали за оголошенням на ОЛХ, виявилась взагалі непридатна для проживання, тож Дар’я з мамою “залишились на день в коробці з земляними блохами”, а решту родини й тварин відправили в місцеву школу (там було облаштовано спорт залу).
“Через тиждень знайшли хату, в якій зараз проживаємо, облаштували її. Було складно, місця не було, спали з братом (мені було 25 йому 19) кілька місяців на одному ліжку, в одній кімнаті з усіма — батьками, собаками, кішками. У мами є хист робити класні ремонти з дешевих матеріалів, тому в хаті у нас затишно, все в картинах, матеріалах для сіток і тваринах. Пса забрали з траси, один кіт прижився, просто прийшов і сказав: буду у вас жити, і ви з цим нічого не зробите. Була ще кішечка, яку побиту і ранену знайшли під дощем ще кошеням, проте на жаль вона пропала у 23 році. А також дістали з колодязя найкращих сестричок кошенят, думали не виживуть. Проте вилікували, виходили, прооперували, і повний дім любові та постійного стресу”, — згадує Дар’я.
Волонтерство як сімейна справа: від сіток до антидронового захисту
Життя в евакуації не стало перешкодою для допомоги фронту. Перші місяці були випробуванням, але навіть тоді вони не припиняли роботу. Сім’я Паршиних перетворила свій новий дім на справжній тиловий підрозділ. Бабуся з дідусем Дар’ї щодня ходять до місцевої школи, де разом з іншими мешканцями плетуть маскувальні сітки.
Сама Дар’я з мамою облаштували робоче місце прямо в хаті. Тут вони готують основи для сітей та створюють антидронові сітки. Мама Дар’ї, яка раніше розмальовувала гільзи та готувала для бійців, тепер майже 24/7 займається сітками. Дар’я займається ще й бісероплетінням.
“Ми плетемо постійно. Було складно з матеріалами, але завдяки волонтерам зі Словаччини зараз маємо змогу працювати вільно. Багато моїх прикрас поїхало до Словаччини, в одному з музеїв навіть є окремий стенд із моїми виробами”, — ділиться Дар’я.
Майстриня також використовує свій талант для збору коштів. Вона регулярно проводить розіграші своїх унікальних прикрас та розписаних гільз. Завдяки цим лотам вдається закривати збори на автівки, генератори та інші нагальні потреби знайомих військових.
Мистецтво як зброя: Бродівське письмо та бісерні коди
Попри тривожний розлад, який став наслідком пережитого, творчість стала для Дар’ї ліками. Вона самотужки опанувала складні техніки: від створення авторських схем до роботи з мікробісером.
“Якщо до 22 року я не часто робила авторські схеми для прикрас (пам’ятаю, як зробила схему для гердану з візерунків святкової скатертини), то з 22 року я взялась за власні схеми, почала більш гґрунтовнозайматись Бродівським письмом, конструювала імена і слова, формуючи фігури симетрично. Було багато замовлень, де я робила прикраси в комплект до вишиванок, костюмів, вже наявних прикра”с”, — каже дівчина.
Майже за 4 роки вона навчила сама себе (іноді по майстер-класам) робити унікальні схеми для герданів, силянок, жгутів, кольє, котильйонів, брелків, плетінок, браслетів, каблучок, працювати з мікробісером тощо. Робила Майстер-класи за власними схемами, дарувала і розігрувала цілі набори для створення прикрас з чеського та японського бісеру.
Спражнім предметом гордості для мене є прикраси за картинами відомих художників. На створення/малювання схем йшло від 8 до 12 годин. Наприклад, набір за мотивами картини Приймаченко “Наша армія – наші охоронці”, яка була зроблена в 3 екземплярах з чеського та японського бісеру, і вони відправились у Францію, США та Канаду. Що цікаво, набір, який поїхав до США, замовила знайома знайомої, яка не є українкою. Я була дуже вражена”, — каже Дар’я.
Замовники дуже полюбляють індивідуальні прикраси із закодованими іменами (брелки, браслети, гердани, стрічкові гердани, котильйони).
“Як створюється така прикраса? Я питаю у замовника ім’я, роблю кілька варіантів схем. Замовник обирає кращий візерунок, обираємо кольорову гаму, підвіску (для брелку) або візерунки (для гердану/браслету). І я сідаю за роботу”, — ділиться майстриня.
Ще один унікальний напрямок Дар’ї — прикраси-плетінки. Це складна конструкція, де силянка пришивається до бісерного поясу або міцного шнурка, оздоблюється саморобним намистом та зґардами. Вона також проводить майстер-класи за власними схемами та дарує набори для творчості іншим.
Друге життя гільз: від фронту до мистецтва
З 2022 року Дар’я дає друге життя символам війни. Вона перетворює гільзи від автоматів на витвори мистецтва. Тоді майстриня вперше попросила знайомого військового надіслати жменю гільз і почала експериментувати: вчилася свердлити метал, підбирати товщину глини та лак.
“Перша така гільза вийшла зі стелою Донецької області й ліпниною соняшників, вона поїхала до мера Перечина, міста-побратима Краматорська. Були гільзи із картинами Приймаченко, Білокур, петриківським розписом, власними фантазіями і навіть персонажами аніме”, — посміхається майстриня.
І кожна така робота — це не лише краса, а й реальна допомога фронту через благодійні розіграші.
Сьогодні Дар’я співпрацює з відомим українським брендом і продовжує інтегрувати народні мотиви у сучасні прикраси. В її домі завжди затишно, попри те, що він заповнений матеріалами для сіток, картинами та врятованими тваринами.
“Іноді хочеться мати більше рук, щоб встигнути все. Але коли я беруся за замовлення, вони вилітають з рук наповнені шаленою енергетикою. Кожна прикраса — це наш культурний код, який ми не лише бережемо, а й змушуємо звучати на весь світ”, — підсумовує Дар’я.