Ще кілька років тому Лілія Білоліпцева разом із чоловіком будувала мотузковий парк у Святогірську, розвивала сезонний бізнес і готувала італійське морозиво для відвідувачів. Потім війна знищила парк, згоріло кафе, а сама вона разом із маленькою донькою опинилася за кордоном.
Півтора року роботи прибиральницею в Європі, навчання в Італії та повернення до України — так почалася нова історія. Сьогодні вона продає джелато з триколісного велосипеда на набережній у Черкасах і поступово відновлює власну справу.
Журналісти Вчасних Новин поспілкувалися з Лілією Білоліпцевою та діляться історією про те, як попри втрату бізнесу у Святогірську та тривалу евакуацію вона знайшла сили повернутися до України, як опанувала секрети італійських майстрів та чому вирішила відновлювати власну справу з триколісного велосипеда на черкаській набережній.
Бізнес, який починався з мотузкового парку
Мотузковий парк “Стрекоза” у Святогірську з’явився ще у 2012 році. Це був сімейний бізнес, який подружжя створювало буквально з нуля: продумували маршрути, будували траси, розвивали інфраструктуру для відпочинку. Поступово парк став популярним місцем для відвідувачів, а згодом з’явилася ідея розширити справу. Подружжя вирішило додати новий напрямок — виробництво італійського морозива.
“Ми проходили навчання для підприємців і почали писати гранти. Я писала грант на пастомашину, а Ігор (чоловік Лілії — ред.) — на обладнання для виробництва морозива. Він виграв грант, і ми змогли купити необхідну техніку”, — згадує підприємиця.
Грант передбачав співфінансування: частину коштів потрібно було вкласти самостійно, запустити бізнес та після цього пройти перевірку. Тільки після цього грантодавці компенсують витрати. Але тоді виникла інша проблема — у подружжя не було приміщення для виробництва. На той момент у парку вже працювало невелике літнє кафе, але воно не було пристосоване для повноцінного виробництва — без опалення, водопостачання та необхідного обладнання. Будь-яких вільних приміщень у Святогірську не було і родина вирішила будувати власне кафе.
“Фактично ми почали будувати зимове кафе завдяки цьому гранту. У 2018 році отримали фінансування на придбання обладнання для виготовлення морозива, а у 2019-му вже завершили будівництво кафе. Там і почали робити наші десерти”, — розповідає Лілія.
Виробництво морозива довелося освоювати практично з нуля. Підприємиця самостійно вивчала рецептури, технологію та інгредієнти.
“Мені дали літературу і базові рекомендації під час навчання. Але джелато — це ж не просто морозиво. Там інша технологія, інші інгредієнти, спеціальні стабілізатори. Є стабілізатори для сорбету, є для молочного морозива…. Потрібно розуміти, як працюють інгредієнти, які пропорції використовувати. Багато чого треба було знати, пробувати та впроваджувати. Але результат був того вартий”, — посміхається підприємиця.
Влітку у парку встановили дві морозильні вітрини: одну біля адміністративного будинку, іншу — у кафе. Були спроби запропонувати морозиво місцевим ресторанам, однак тоді співпраця не склалася.
Замість черг за морозивом — обстріли та евакуація
Лютий 2022 року перекреслив усі плани, а постійні обстріли перетворили Святогірськ на зону небезпеки. На той момент родина залишилася фактично без фінансової “подушки”, адже кожна зароблена раніше гривня йшла на розширення власної справи. Попереду була невідомість: без туристів, без роботи та з реальною загрозою окупації.
“Святогірськ обстрілювали. У Харкові, де ми мали квартиру, ситуація була не кращою — везти туди дитину було надто небезпечно. Наш бізнес був сезонним: улітку працювали, а взимку намагалися просто дотягнути до нового сезону, але війна все перекреслила. Стало зрозуміло, що ми залишилися без засобів до існування, адже кожна копійка, меблі та посуд були вкладені в нове кафе. Замість прибутків у нас були борги та повна невідомість, як і чим годувати дитину”, — розповідає Лілія.
Тоді жінка ухвалила складне рішення — виїхати за кордон разом із молодшою донькою. Старші діти вже жили у Польщі, у Кракові, тому спочатку родина поїхала саме туди.
“У березні я виїхала до Польщі разом із мамою і доньками. Ми жили у мого сина в Кракові, але почали шукати окрему квартиру. Це було майже неможливо — українців тоді приїхало дуже багато. Ми приїжджали дивитися помешкання, а перед нами вже стояли ще кілька людей, які теж хотіли його зняти”, — згадує Лілія.
Через кілька тижнів знайома запропонувала інший варіант — поїхати до Нідерландів.
Через терни до італійських секретів
Життя в евакуації стало випробуванням на витривалість. У Польщі Лілія працювала у пекарні, де зміна починалася о п’ятій ранку, тож вставати доводилося о третій. Згодом у Нідерландах вона працювала прибиральницею, але не полишала мрії про власну справу.
Саме там, спостерігаючи за місцевими парками, підприємиця побачила ідею, яка згодом змінила її життя.
“Я бачила триколісні велосипеди з морозивом. Вони їздили доріжками та продавали джелато. Це виглядало дуже атмосферно. Такі велосипеди коштують близько 10 тисяч євро, і для мене це були нереальні кошти. Але ідея дуже сподобалася”, — каже жінка.
Попри фінансові труднощі, Лілія продовжувала інвестувати у власні знання — вона навіть пройшла професійне навчання в Італії, аби опанувати секрети справжнього джелато.
Диво на згарищі: фризер, що пережив окупацію та вогонь
Поки Лілія була за кордоном, її чоловік намагався врятувати те, що залишилося від бізнесу у Святогірську.
“Ігор вивіз фризер і сховав його у підвалі будинку наших друзів. Але будинок згорів вщент внаслідок обстрілів. Ми були впевнені, що все обладнання втрачено”, — розповідає підприємиця.
Коли після деокупації Святогірська чоловік повернувся до міста, він вирішив перевірити підвал. Виявилося, що вогонь не дістався схованки.
“Це було якесь диво. Ніхто навіть не заходив у той підвал, бо навколо просто були руїни. Наш фризер стояв там у ідеальному стані — вогонь не пройшов униз крізь метал та бетон. У мене це було відчуття, що його просто зберегли для нас”, — ділиться Лілія.
Сам парк і кафе згоріли майже повністю, але вціліле обладнання стало знаком, що справу треба продовжувати.
Повернення до України і новий початок
Попри вмовляння залишитися в Європі, Лілія вирішила повернутися додому. На той момент вони з чоловіком розлучилися, але зберегли теплі стосунки та взаємопідтримку.
“Мені здавалося, що в Україні буде дуже складно почати життя з нуля. Але Ігор сказав: повертайся, я допоможу. У Черкасах уже жили наші друзі зі Святогірська, тому я вирішила почати там нову сторінку життя. Ігор одразу переслав мені все обладнання, тож треба було розпочинати вже власний бізнес”, — розповідає вона.
Саме у Черкасах підприємиця втілила ідею, підсмотрену в Нідерландах. Замість дорогого європейського обладнання вона знайшла майстрів у Павлограді, які виготовили для неї триколісний велосипед із великою платформою. На нього встановили морозильну вітрину, а бренд назвали Amore Gelato.
“Я просто уявила, що це буде мій маленький італійський куточок — морозиво, парк, люди гуляють. Хотілося зробити щось дуже тепле і живе”, — згадує Лілія.
Бізнес, який будується заново
Перший сезон у Черкасах став справжнім викликом. Зранку Лілія готувала морозиво, а потім сама їхала на набережну продавати десерти.
“Я стояла там сама і з кожним клієнтом розмовляла. Розповідала, що це морозиво я роблю власноруч, що навчалася в Італії, що використовую натуральні інгредієнти. Обов’язково давала людям дегустацію. Бо коли людина пробує — вона одразу розуміє, що це щось інше”, — пояснює жінка.
Поступово з’явилися постійні клієнти, які почали впізнавати Amore Gelato та чекати на набережній саме цей велосипед.
Сьогодні Лілія створює різні види десертів: класичне молочне джелато, сорбети на основі фруктів та веганські варіанти без лактози. Наприклад, сорбет “піна-колада” вона готує з кокосового молока, вершків та свіжого ананаса. Деякі рецепти є авторськими розробками підприємиці.
“Наприклад, я карамелізую грушу і додаю сир дорблю. Це дуже незвичайний смак, але людям подобається”, — розповідає вона.
Життя між сезонами
Морозивний бізнес залишається сезонним, тому взимку Лілія шукає інші джерела доходу — працює онлайн та домовляється про поставки десертів до місцевих ресторанів. Жінка каже, що поступово будує нове життя та вчиться розраховувати на власні сили.
“Я все роблю сама: варю морозиво, продаю його, домовляюся з партнерами. Потрошку рухаюся вперед. І зрозуміла одну річ — мені потрібно навчитися стояти на ногах самій. Навіть якщо для цього довелося почати з триколісного велосипеда на черкаській набережній”, — підсумувала Лілія Білоліпцева.
