Маленькі вареники розміром у кілька міліметрів, крихітне сало, сплетені вручну кошики діаметром у три сантиметри, а головне — глиняна піч, що вміщується на долоні, але тримає справжній вогонь. На Полтавщині уродженка Донецька Ольга Павлик створює неймовірні підсвічники-мініатюри, які повторюють автентичний український побут. Свої роботи вона присвячує пам’яті батька, який пішов добровільно на війну і два роки захищав рідну Донеччину.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з талановитою жінкою, яка встигає виховувати чотирьох дітей, вести велике господарство та повертати до життя українські традиції.
“Мої батьки закохалися в українське село”
Історія цієї родини поєднала два різні куточки України — промисловий Донецьк та мальовничу Полтавщину. Батьки майстрині були корінними донеччанами, і сама вона народилася у Донецьку. Але доля вирішила інакше, коли майбутні тато й мама були ще зовсім юними.
«Батькам було по 16 років, коли познайомилися, з того часу завжди були разом. Сюди, на Полтавщину, приїхали відпочивати, бо у мами тут рідня була. І батько, як він казав “містянин”, до цього ніколи не бачив села. Але йому одразу сподобалось тут все: люди, рибалка, ліс, природа», — згадує Ольга.
Згодом молода родина переїхала жити в село остаточно. Саме тут минуло все свідоме життя жінки, але спогади про місто дитинства та рідних залишалися живими. Вони часто їздили у Донецьк до бабусь, а вже у 2014 році через війну обидві бабусі були змушені виїхати з окупації та залишити там свої квартири.
Коли у 2022 році розпочалась повномасштабна війна, батько майстрині, Костянтин Геннадійович Роговський, не вагаючись став на захист країни. Він пішов на фронт добровільно, щоб повернути те, що у них відібрали. Два роки чоловік воював у складі 92-ї бригади на Донецькому напрямку, де тримав оборону зовсім поруч із рідними місцями.
«Майже два роки він захищав рідну землю й під час коротких розмов на цю тему казав: “Я майже вдома був”. Він захищав Донецьк, як він казав: “Свій же”», — ділиться жінка.
Два роки тому захисника не стало. Але творча іскра, яку він колись запалив у серці своєї доньки, перетворилася на справжню справу життя. Саме батько з дитинства вчив її ліпити, малювати, купував нескінченні аркуші та підтримував у кожному починанні, хоча сам працював зварником і не мав художньої освіти.
Спогад з дитинства, що заговорив живою глиною
Ідея створювати мініатюрні українські печі народилася у важкий 2022 рік, коли майстриня була вагітна другою дитиною. Серце шукало опори, затишку та тепла, і пам’ять повернула її у дитинство — до затишної хати прабабусі, де колись стояла справжня велика піч.
«В дитинстві мені так подобалося ходити до бабусі, і лізти на піч. Вона там щось готувала і це запам’яталося назавжди. Прабабусі вже давно немає, а от піч досі стоїть. І свою першу пічку я якраз робила по її прототипу», — розповідає Ольга
Першу модель зробили разом із найстаршим сином із того, що було під рукою — картону, фольги та дитячої глини. Коли всередині запалили свічку, мініатюра засяяла неймовірним затишком. Проте папір та картон не могли бути безпечним підсвічником. Майстриня майже рік обмірковувала, як втілити свій задум у життя, шукала технологію, і вже навесні 2023 року створила свою першу справжню глиняну піч.
Щоб мікросвіт виглядав живим, жінці довелося самотужки опанувати безліч нових ремесел. Тепер вона навчилася професійно працювати на гончарному крузі, плести крихітні кошики, збирати електричні схеми для освітлення стовпів на мініатюрних подвір’ях, шити манюсінькі подушки та скатертини.
Робота вимагає ювелірної точності, адже стандартний розмір печі — всього 15 на 15 сантиметрів, а доповнення до неї (кошики, глечики, вареники, фрукти виходять розміром лише кілька міліметрів. Але майстриня дивує: «Все вручну, без нічого. Інструмент хіба що якийсь використовую, але дуже рідко».
Четверо дітей, город і велика сімейна майстерня
Майстрині всього 28 років, і вона — мама чотирьох чудових діток. Найстаршому Вові незабаром виповниться дев’ять років, а найменшій Ярославі — лише дев’ять місяців. Між ними підростають чотирирічний Гриша та трирічна Василинка. Окрім виховання малечі, родина живе у селі, має свій город і чимало щоденних клопотів.
Впоратися з усім допомагає коханий чоловік. Він повністю підтримує творчість дружини: облаштував для неї окрему кімнату під майстерню та за потреби без проблем бере на себе турботу про дітей.
«Оце великий плюс, що він допомагає й іноді сам каже: “Якщо хочеш, іди попрацюй, я можу посидіти”. Навіть окрему кімнату — майстерню, вже зробили», — розповідає багатодітна мама.
Малеча зростає у справжній творчій атмосфері й іноді навіть допомагає мамі. Нещодавно родина придбала професійний гончарний круг, і найменша дев’ятимісячна Ярослава вже встигла провести за ним свій перший «майстер-клас». За словами мами, донечка у свої вісім місяців упевнено тримала шматочок глини на крузі, який обертався. Для роботи родина замовляє виключно натуральну червону українську глину, тому творчість є цілком безпечною для дітей.
Відновлені спогади та світло, яке має жити
Сьогодні маленькі печі розлітаються по всій Україні — люди замовляють як для створення власного затишку, так і для подарунків близьким. Проте особливе місце в роботі майстрині посідають індивідуальні замовлення, коли люди просять повернути те, що вже втрачено.
«Буває, наприклад, на ходу можемо придумати щось. Хтось навіть, якщо є своя пічка, старенька фотографія, або вже трохи розвалена, кажуть: “От, хотілось би відновити таке”. Тож і таке робила — копію по фотографії», — каже жінка.
Вироби покриваються стійкими акриловими фарбами, вони не бояться тепла від справжньої свічки, а сажу чи пил можна легко витерти звичайною вологою серветкою. Навіть через тривалий час використання вогники в цих печах продовжують гріти українські оселі.
Попри те, що на Полтавщині чутно звуки вибухів, родина навіть не думає про виїзд за кордон. Вони ухвалили тверде рішення залишатися на своїй землі.
«Ми залишилися, бо хочемо, щоб діти були тут. І щоб продовжувати свою справу, може внести в нашу культуру щось нове зі старого й забутого. Українські традиції мають жити. Я дивлюся по селах, люди часто позбуваються старого, зокрема й пічок. Рідкість, якщо хтось залишає на реставрацію. Але ж це були наші традиції, наші хати, та сама каша, від якої аромат іде аж на вулицю. І тому якось хочеться щось зберегти, навіть у таких мініатюрах», — щиро каже майстриня.