Олексій Бахтін їздить на евакуацію людей зі Слов’янська, Краматорська та інших міст Донеччини броньованим автомобілем. Він забирає мешканців із небезпечних районів, довозить до місця збору, а далі вони продовжують дорогу з іншими волонтерами. Сам Олексій знає, що таке залишати дім, коли забрати із собою можна лише найнеобхідніше: з окупованої Кремінної у 2022 році він виїхав лише із двома сумками. До цього мав бізнес, фермерське господарство, техніку, підтримував дитячий спорт. Після виїзду пішов добровольцем до війська, а після служби почав допомагати військовим і ветеранам.
Про своє життя до війни, 13 місяців служби та роботу, якою займається зараз, Олексій Бахтін розповів журналістці Вчасних Новин.
Дві сумки замість усього життя в Кремінній
До війни Олексій жив і працював у Кремінній. У нього був власний бізнес, фермерське господарство, техніка для роботи в сільському господарстві. Працював також із деревиною, мав усе необхідне обладнання для роботи та людей, з якими розвивав справу. Займався й благодійністю, зокрема допомагав місцевим заходам та підтримував спорт.
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік одразу почав допомагати і з обороною міста. За його словами, представники місцевої влади звернулися до нього, і він привів 15 спортсменів, які були готові долучитися до захисту. Але ситуація в місті швидко погіршувалася, тож довелося терміново виїхати.
“Я дві сумки з собою забрав і все. Трактори, сівалки, техніка, речі, та що там казати — все залишилося. Техніку вони (окупанти — ред.) потім різали, на метал здавали. У мене там на серйозну суму все було, але я забрав дві сумки і все”, — розповідає він.
Його брат із міста так і не виїхав. За словами Олексія, брат працював у рейсі, коли за ним “приїхали”. Відтоді родина не знає, де він. Зверталися із заявами, намагалися отримати будь-яку інформацію, але підтвердження його перебування в полоні родина не має.
“Чотири роки його нема. Ні живого, ні мертвого. Ні тіла, ні його самого, ні будь-якої інформації про нього. Взагалі нема людини, як і не було”.
Після служби — допомога військовим і ветеранам
На початку 2023 року Олексій сам пішов добровольцем до війська, пройшов підготовку у Великій Британії та прослужив 13 місяців. Згодом він був звільнений за станом здоров’я й не міг продовжити службу. Після цього купив мікроавтобус і почав возити допомогу військовим. Їздив до Краматорська, Дружківки, Слов’янська, доставляв необхідні речі, допомагав військовому госпіталю.
Олексій також очолює благодійний фонд “Крила Донбасу“, зареєстрований у листопаді 2024 року.
“От якраз отримали дві палети медичної допомоги та обладнання, які передам військовим у Слов’янську та Краматорську. Тут все те, що їм зараз потрібно. А загалом таку допомогу передавали як військовим безпосередньо на фронт, так і госпіталям, де рятують поранених”, — каже волонтер.
Паралельно Олексій долучився до роботи з ветеранами. 9 червня 2026 року він зареєстрував ГО “Луганська обласна асоціація ветеранів та захисників України”. Організація допомагає ветеранам і їхнім родинам із лікуванням, реабілітацією, документами, працевлаштуванням та іншими питаннями.
“Основними напрямами роботи є лікування, реабілітація, психологічна та юридична підтримка, працевлаштування, адаптація, якісь житлові питання. Також підтримуємо родини загиблих і зниклих безвісти. Є адаптивний спорт, є допомога з оформленням документів, — пояснює він. — Люди звертаються абсолютно з усім. У когось проблеми із зором, хтось руку зламав, комусь на лікування нема фінансів. Ми шукаємо лікарів, зв’язуємося з тими, хто може допомогти”.
Діти, бокс і турніри під час війни
Не забуває він і про дітей, які також змушені жити в умовах війни. Ще до 2022 року значну частину свого часу підприємець віддавав дитячому спорту попри те, що сам не є спортсменом. У рідному місті він просто почав фінансово підтримувати тренування дітей: оплачував роботу тренерів, купував спортивне обладнання, допомагав проводити змагання. Став співзасновником ГО “Федерація Луганської області «Донбас-Бокс»” та продовжив підтримувати боксерів уже після виїзду з Кремінної.
“Мені подобалося, коли діти приходили маленькі на тренування, такі ще незграбні. Проходить якийсь час — і вони вже стають більш рухливими, сильними, впевненими. У мене були можливості, я оплачував тренерів, ми купували спортивне спорядження, — згадує чоловік. — А тепер продовжую підтримувати вже тих, хто зараз, навіть в цих умовах, продовжує заняття, тренування, ставить цілі й досягає результатів”.
Зокрема у 2025 році Олексій Бахтін організував три дитячі боксерські турніри, а у серпні 2026-го — ще один у Києві.
“Життя набагато важливіше за будь-які стіни”
Тепер Олексій займається евакуацією й завдяки броньованому автомобілю, який передали ГО “ВПО України”, виїжджає за людьми у небезпечні райони. Зазвичай працює у партнерстві з БФ “Янголи Спасіння”, від яких отримує заявку, потім приїжджає за адресою, забирає людей і довозить до місця збору. А вже там людей зустрічають представники інших благодійних організацій і допомагають їм дістатися далі. Разом із людьми доводиться вивозити і домашніх тварин. Серед останніх евакуйованих була жінка майже 80 років із кішкою. Іншого разу чоловік виїжджав разом із собакою.
“Найчастіше зараз виїжджають люди старшого віку. Хтось довго не наважується залишити квартиру, хтось не має куди їхати. Під час евакуації люди часто запитують, чи зможуть повернутися додому і що буде з їхнім житлом. Але що я можу їм сказати? Лише те, що життя набагато головніше за будь-які стіни та скарби”, — каже волонтер.
Слов’янськ зараз нагадує Олексію рідну Кремінну в ті часи, коли довелося швидко евакуюватися.
“Мені завжди подобався Слов’янськ, мені завжди подобався Краматорськ. Але зараз, коли я їжджу по Слов’янську, мені він нагадує Кремінну. Все закривається, люди виїжджають, все стає сіре, десь світла нема, десь води нема. Все руйнується, вибухи просто стали вже звичними, попри всю свою небезпеку. Місто руйнується. Але люди залишаються”, — говорить він.
Наразі чоловік продовжує возити допомогу військовим, працювати з ветеранами, підтримувати дитячий бокс і їздити на евакуацію. Каже, що остання робота йому особливо близька.
“Мені дуже приємно рятувати людей. Розуміти, що тепер вони залишаться живими. Мабуть, це моє, може, покликання, як-то кажуть, — посміхається він. — Може я голосно так кажу. Але мені це дуже подобається і я хочу бути причетним до того, що хоч якось може полегшити або навіть врятувати життя”.