Близько 3 тисяч внутрішньо переміщених осіб прийняв Чернівецький медичний університет із 2022 року. Частина людей зупинялася тут транзитом, частина — живе роками. Для цього заклад на початку повномасштабної війни використав п’ять із шести своїх гуртожитків: один залишили для територіальної оборони, решту переобладнали під прихистки. Згодом захисники направилися на фронт. Кількість нових переселенців почала зменшуватися. Студентів потрібно було повертати до навчального процесу, тож університет поступово скорочував кількість задіяних будівель — спершу до трьох, потім до двох, а нині основним осередком залишається гуртожиток №2 на вул. Чорноморській, 15А.
Доцент кафедри інфекційних хвороб Юрій Рандюк поєднує роботу обласного інфекціоніста та викладача з обов’язками помічника ректора з соціальних питань, проте останні чотири роки фактично живе проблемами гуртожитків. У розмові з журналісткою Вчасних Новин він пояснює, як це — щодня шукати вихід із глухого кута між реальними запитами студентів і переселенців, постійними ремонтами та лещатами державної бюрократії.
Гуртожитки, меблі, техніка: як університет і благодійники тримали систему
За словами Юрія Рандюка, кімнати та сантехнічне обладнання перед заселенням переселенців були приведені до належного стану коштом університету. Заклад укомплектовував приміщення меблями як самостійно, так і за допомогою міжнародних і українських благодійних організацій.
“Міжнародна організація з міграції (МОМ) повністю забезпечила нас холодильниками, мікрохвильовими печами, електродуховками, пральними автоматами. Дуже допомагав Червоний Хрест України, Чернівецька обласна організація, була також допомога від Червоного Хреста Данії. На початку війни надходило багато продуктових наборів, посуду, одягу. Ми надавали приміщення для видачі, допомагали з логістикою, але принципово не брали на себе розподіл, щоб не було жодних звинувачень”, — пояснює він.
Через чотири роки частина обладнання, зокрема пральні машини, вийшла з ладу, зокрема й через відсутність відповідальних за користування.
“П’ять університетських пральних автоматів були поламані. Вісім, які надали благодійники, теж поламали. Я збирав людей, просив визначити старших, відповідальних. У студентських гуртожитках техніка служить по 8–10 років, бо там є відповідальність. Тут — хтось запхав ковдру, хтось пальто, хтось перевантажив. У результаті зараз жодна не працює”, — говорить Рандюк.
Попри всі труднощі, він наголошує: більшість мешканців — “прекрасні, чудові та працьовиті люди, з ними немає проблем”. Наразі мешканці окремих блоків придбали техніку власним коштом на кілька кімнат і вже самі контролюють її використання.
Держава компенсує лише комуналку — і то не всім
Найгострішою проблемою, за словами адміністрації, стала не організація проживання, а державна компенсаційна система. Із травня 2025 року, відповідно до Постанови №616, університету відшкодовують лише комунальні послуги через Пенсійний фонд — без жодних експлуатаційних витрат, ремонтів, зарплат технічному персоналу чи модернізації.
“Ми не отримуємо коштів на сантехніка, електрика, ремонти душових, підготовку котельні до зими, оплату праці прибиральниць. Лише комунальні послуги. І навіть із цим — катастрофа”, — каже Юрій Рандюк.
Проблема почалася вже на етапі подачі документів: електронний кабінет Пенсійного фонду, через який мали подаватися заявки, фактично не працював у потрібний період.
“Постанова вийшла наприкінці травня. У червні ніхто не знав, як подавати документи. У липні електронного кабінету ще не було. У серпні нам сказали подавати на папері. Коректно ресурс запрацював лише в жовтні. Але тепер нам відмовляють у компенсації за травень, червень і липень, бо ми “подали запізно”. І нікого не хвилює, що система не працювала”, — обурюється він.
Через це університет не отримав компенсації за сотні людей за кілька місяців. Частині переселенців також відмовляли через помилки в реєстрах: система “не бачила” статусу ВПО або помилково враховувала житло на окупованих чи небезпечних територіях як придатне для проживання.
“Нам довелося зібрати людей, які живуть тут вже давно, та попросити ще раз сходити до ЦНАПу. І от ця людина приносить довідку, що її житло в Бердянську чи Маріуполі, але їй кажуть: виплати будуть лише з моменту оновлення довідки. А попередні місяці? Нікого не цікавить. Це абсурд”, — наголошує він.
Окрема проблема — баланс між людяністю та юридичними ризиками. Університет не має права просто брати гроші з переселенців, але й безкоштовне проживання без державної компенсації може стати проблемою під час фінансових аудитів.
“Рано чи пізно прийде аудит і спитає: чому люди жили безкоштовно? І відповідати буду я. Не Пенсійний фонд, не держава. Я”, — каже посадовець.
За його словами, наразі заклад максимально маневрує ресурсами: частина кімнат залишається безкоштовною, але якщо людина хоче жити одна в кімнаті, може оплачувати додаткові місця, які інакше могли б бути заселені. Проте цих коштів не вистачає для покриття всіх потреб, тому університет змушений переспрямовувати фінанси з інших гуртожитків, де проживають студенти. Фактично видатки, які планували використати на покращення умов для здобувачів освіти та ремонт кухонь чи кімнат гігієни, наразі йдуть на утримання будівлі для переселенців.
“Є й такі люди, яким відмовили в компенсації, бо їхні населені пункти вже виключили з переліку територій, де ведуться бойові дії. Наприклад, це стосується мешканців Новгород-Сіверського району, де офіційно зафіксовано дату припинення бойових дій. Попри те, що людям фактично немає куди повертатися або вони не готові ризикувати знову, система автоматично припиняє нарахування, а університет залишається без державного відшкодування за їхнє проживання. Тобто ми не можемо їх вигнати на вулицю, бо це не по-людськи, водночас і кошти на них не виділяються”, — наголошує Юрій Рандюк.
Аби захистити заклад та розв’язати проблему, адміністрація почала офіційне листування з контролюючими органами. Спочатку листи з вимогами роз’яснень надіслали до Пенсійного фонду, а після отримання остаточної відмови підготували звернення до Регіонального представника уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Чернівецькій області. Паралельно з цим університет готує позов до суду проти Пенсійного фонду, щоб юридично зафіксувати факти безоплатного проживання людей та забезпечити захист перед майбутнім фінансовим аудитом.
Люди, кімнати та реальність 18 квадратних метрів
На питання про те, чого саме зараз не вистачає не закладу, а саме внутрішньо переміщеним особам, Юрій Рандюк відповідає: “Нормального житла”. Основний виклик для переселенців у таких місцях проживання — фізична обмеженість простору.
“Ми дотримуємося норми 6 квадратних метрів на людину. Якщо студенти можуть жити й по чотири людини в кімнаті, то ВПО намагаємося селити максимум по троє. Але 18 квадратів для трьох людей, у яких усе життя в одній кімнаті — зимові речі, документи, побут — цього мало. По закону нормально. По-людськи — ні”, — визнає він.
Саме нестача житлової площі він називає однією з головних системних проблем. Особливо для сімей із кількох поколінь, які роками живуть у межах однієї кімнати.
“Я став бюрократом, яким ніколи не був”
Юрій Рандюк не приховує втоми: каже, що його основна робота — лікарська і викладацька, але значна частина часу тепер іде на листування з Пенсійним фондом, юридичні консультації, документацію та спроби захистити університет від наслідків недосконалих державних рішень.
“Я став бюрократом, яким ніколи не був. Замість студентів і соціальної роботи пишу листи, звернення, готую судові позови. І головне питання: чи буде у мене та тих, хто також зіткнувся з бюрократичною системою, бажання далі приймати переселенців, якщо держава просто витирає об нас ноги?” — говорить він.
Попри це, у гуртожитку продовжують жити майже дві сотні людей. Тут і далі забезпечують тепло, воду, світло, мінімальний побутовий комфорт і намагаються втримати систему, яка значною мірою тримається не на постановах, а на людях, котрі відмовилися залишити цю роботу навіть тоді, коли вона давно вийшла за межі посадових обов’язків.
Ірина Міщенко