Анна Мартиненко виїхала з Донеччини до Ірландії разом із літніми батьками та сестрою на початку повномасштабної війни. Провівши два роки в старому замку серед сотень інших українців, родина переїхала до орендованого будинку в невеликому містечку.
Як евакуація змінила її життя, чому робота із землею стала опорою в чужій країні та як квіти надихають людей навколо, Анна Мартиненко розповіла журналістці Вчасних Новин.
“Як пояснити батькам, куди й чому ми їдемо?”
До великої війни Анна 8 років жила у Святогірську. У 2014 році вона вже пережила вимушений переїзд зі Слов’янська, а в лютому 2022-го знову довелося залишати звичне життя. Цього разу рішення було складнішим, адже потрібно було подбати не лише про себе.
“У мене батьки похилого віку. Мамі було на той момент 77 років, а татові 85, і він уже мав деменцію, користувався памперсами й багато років не виходив із дому. Як пояснити небезпеку й донести, що треба все кинути та їхати? Про яку евакуацію можна було говорити, якщо я не могла пояснити мамі й самій собі, куди саме плануємо виїжджати? І так склалося, що один знайомий запросив мене з родиною до Ірландії врятуватися від війни. Оскільки в нас було конкретне місце, куди їхати, мені вдалося вмовити батьків”, — розповідає Анна.
До родини приєдналася її сестра, яка після виїзду зі Слов’янська у 2014 році жила в Києві, тож вони вирушили разом. При цьому Анні довелося організовувати евакуацію в телефонному режимі, бо в столиці тоді теж було вкрай небезпечно, й одночасно слідкувати за тим, щоб батьки витримали переїзд.
Спочатку сім’я розраховувала потрапити до знайомого, який жив у Північній Ірландії. Вони перетнули море на поромі, де він зустрів їх та забрав автомобілем. Однак вже на місці з’ясувалося, що одразу оселитися в нього не вийде: потрібно було чекати оформлення й розв’язувати решту питань, на які мало піти близько трьох тижнів. Тож довелося разом із іншими біженцями чекати на рішення, а після розподілу вони випадково опинилися в іншій частині Ірландії.
Два роки в замку і переїзд до окремого будинку
“Ми потрапили у старий замок, який щойно відкрили для українців. Наша родина була першою, яка переступила його поріг. Там постійно мешкало понад сто людей, а іноді 150–200. Ми прожили там два роки”, — згадує Анна.
У замку родині дісталися відносно хороші умови: Анна мала окрему кімнату з душем, батьки й сестра — свої кімнати, хоча в інших частинах будівлі санвузли були спільними. Проте комфортне помешкання не скасовувало труднощів життя серед великої кількості людей.
“Спочатку було трохи складно після того, як все життя прожив у власному будинку невеликого міста. Постійно хтось поруч, немає тиші, немає того відчуття, що ти можеш побути сама. Моя сім’я, звісно, хотіла переїхати. Але коли ти опиняєшся в іншій країні й не знаєш, що буде далі, то мусиш пристосовуватися до того, що маєш. І у нас вийшло”, — говорить вона.
Перший прихисток став для Анни не лише місцем, де родина могла жити в безпеці. У замку вона знайшла можливість повернутися до двох улюблених занять, які допомагали переживати вимушений переїзд — роботи з травами та виготовлення натуральної косметики.
Біля замку був великий город — близько тридцяти грядок, які раніше облаштували для майбутнього екоготелю. Росли картопля, кілька видів капусти, часник, малина, салат і шпинат. Жінка почала доглядати за рослинами, купувала за власні гроші квіти, розсаду, облаштовувала клумби. Вона розсадила лаванду біля центрального входу, висаджувала календулу, маки та дикорослі рослини. Земля й робота в саду поступово повертали їй звичний ритм життя.
“Коли ми приїхали там уже були засаджені грядки й дуже гарний урожай. Але уявіть моє здивування, коли я побачила там рослини, що ростуть у нас на Донеччині. За два роки до нашого приїзду там жила американка і висадила трави, які я знаю, мабуть, з народження завдяки прабабусі, яка була травницею. Там було все: звіробій, материнка, деревій, ромашка, м’ята та меліса, чебрець і розмарин… Це так надихнуло! Мені було приємно щодня виходити надвір, щось копати, садити, доглядати. Це допомагало не тужити за домом, бо нагадувало мені Україну. Травами я завжди займалася і знала, коли треба збирати, сушити, як вони діють, як правильно використовувати для краси та здоров’я. Але ніколи не думала, що настільки полюблю працювати із землею. Може, це прийшло з віком, а може, саме тоді я зрозуміла, наскільки мені це потрібно”, — розповідає Анна.
Знайшлося у замку і приміщення, яке згодом стало її майстернею. Раніше ним користувалася управителька замку, яка теж цікавилася виготовленням натуральних засобів. У кімнаті була навіть професійна сушарка для трав — висока, на тридцять рівнів, із системою обігріву та вентилятором. До війни виготовлення натуральної косметики було її багаторічним захопленням. Анна створювала власні рецепти мила, використовувала трав’яні екстракти, робила креми, сироватки й бальзами. І тут, у чужій країні, вона змогла відновити цю частину свого життя — навіть далеко від дому, де залишилися її запаси трав.
Через два роки за програмою біженців родині запропонували орендувати будинок у невеликому населеному пункті. Після життя в замку це означало більше приватності й можливість організовувати побут самостійно. Проте нове помешкання потребувало облаштування. Жінка побачила занедбане подвір’я, де раніше тримали велику собаку, і взялася перетворювати його на сад.
“Я приїхала сюди після того раю, який ми мали в замку, де були грядки, квіти, моя майстерня. А тут — невелика ділянка, погана трава, обшарпана стіна, жодного горщика. Спочатку мене це дуже засмутило. Але потім я почала потроху купувати землю, вазони, рослини. Друзі-ірландці теж допомагали, щось купували для мене. І я знову почала створювати красу навколо себе”, — каже вона.
Тепер на подвір’ї Анни ростуть троянди, гладіолуси, календула, маки, малина, ожина та інші рослини. Є й невеликий город, де вона вирощує огірки, помідори, салат, цибулю та полуницю.
“Виявляється, твоє звичайне захоплення може надихнути когось інших”
Догляд за рослинами став для Анни способом адаптації, але з часом вона помітила, що її захоплення впливає й на інших людей. Дивлячись на її подвір’я та фотографії у Facebook, знайомі почали облаштовувати власні клумби, купувати вазони й висаджувати квіти. Це стосувалося не лише українців, а й ірландців.
“Мені дуже приємно, коли люди заходять до мене у двір і кажуть: “Боже, які у вас красиві квіти!” Я запрошую їх подивитися сад, і вони в захваті. А потім бачу, що вони теж починають щось садити, купувати вазони. Це так цікаво — виявляється, твоє звичайне захоплення може надихнути когось іншого. І це не обов’язково має бути щось велике. Іноді достатньо показати людині, як можна зробити своє життя трохи приємнішим”, — розповідає Анна.
У перші два роки в Ірландії, коли ще мешкала в замку, вона щотижня поверталася з магазину з букетом. Люди жартома запитували, у кого цього разу день народження. Згодом кілька жінок почали купувати квіти й для себе, без особливого приводу, та дякували Анні за цю звичку.
“Я стала купувати квіти, бо вони мені справді потрібні. Коли прокидаєшся, а на столі стоїть букет, день уже здається іншим. Я можу кілька разів на день подивитися на них і порадіти. І кілька жінок сказали мені, що теж почали купувати собі квіти. Для мене це важливо — ми можемо ділитися одне з одним такими способами порадувати себе, навчитися жити тут і зараз”, — говорить вона.
Водночас Анна не приховує, що майбутнє родини в Ірландії залишається невизначеним, бо якщо підтримка припиниться, залишитися буде складно. Але сьогодні вона продовжує виготовляти натуральну косметику для себе, іноді робить засоби на прохання друзів, замовляє трави в українських знайомих. Її справа давно вийшла за межі самого миловаріння чи догляду за рослинами — це спосіб залишатися собою, коли доводиться змінювати країну, житло й звичне оточення.
“Я розумію, що наступний рік, можливо, буде останнім тут, але все одно не хочу відмовлятися від того, що приносить мені радість, та усе, що маю, вкладаю в життя зараз. Я вважаю, що життя надто коротке, щоб не садити квіти. Треба нести красу в це життя. Не знаю, де ми житимемо далі, але хочу радіти тому, що маю сьогодні”, — підсумовує Анна.