До війни Ксенія Коваленко жила в Оріхові Запорізької області і навіть не думала, що одного дня їй доведеться залишити дім, роботу і звичне життя. Сьогодні вона власноруч малює пряники-картини про міста, які опинилися в окупації, перетворивши кулінарію на мобільну справу, що допомагає вижити у світі без гарантій на завтра.
Журналістка Вчасних Новин поспілкувалася з Ксенією про те, як втрата дому змінила її професійний шлях, чому вона проміняла звичні торти на мобільні пряники та як через їстівні картини їй вдається повертати людям частинку їхніх спогадів про рідні міста.
Як робота може стати єдиним, що можна забрати з собою у невідомість
До війни Ксенія Коваленко жила в Оріхові Запорізької області і навіть не думала, що одного дня їй доведеться залишити дім, роботу і звичне життя. Вона працювала домашньою кондитеркою: пекла торти, робила пряники, брала замовлення від знайомих і через соцмережі. У невеликому місті багато клієнтів приходили через “сарафанне радіо” — люди передавали контакти одне одному, замовляли солодощі на свята, дні народження, важливі події. Це була справа, яку Ксенія поступово розвивала і яка здавалася стабільною.
Коли почалася повномасштабна війна, вона, як і багато людей, не одразу повірила, що все може змінитися настільки. Спочатку здавалося, що небезпека мине, що все повернеться до звичного життя. Але обстріли ставали сильнішими, місто почало руйнуватися, а рішення залишатися вдома ставало дедалі складнішим. Спочатку виїхала сестра Ксенії, а сама вона ще залишалася. Остаточно наважитися допоміг батько, який служив у лавах ЗСУ і просив їх поїхати, щоб не переживати за рідних.
“Я спочатку взагалі не хотіла їхати. Не думала, що так воно затягнеться і що почнуть так розбивати місто. Навіть коли всі говорили про тривожні валізи, я якось не вірила, що таке може бути. А потім уже стало страшно. Тато дуже просив, казав, щоб ми виїхали, бо він переживає за нас. Коли вже почалися сильні обстріли і все підійшло ближче, зрозуміли, що треба їхати”, — згадує Ксенія.
Вона виїхала у квітні разом із сестрою та її чоловіком. Їхали власною машиною, бо тоді ще була можливість виїхати самостійно. З собою забрали лише найнеобхідніше — речі, частину побутового, тобто “те, що можна було швидко зібрати”. Але навіть тоді Ксенія думала не лише про себе, а й про роботу. Вона розуміла, що не хоче залишити справу, яку будувала роками, тому пізніше намагалася вивезти те, що допоможе продовжувати працювати.
“Тоді забрали основні речі, а вже потім, десь через рік, вдалося дещо з побутової техніки вивезти. Щось пропало, щось залишилося, не все вдалося забрати. Але головне — духовку вивезла, щоб можна було пекти, кухонний комбайн. Бо я розуміла, що хочу продовжувати це робити. Це ж не просто робота, це життя, до якого ти звик, в яке вкладаєш бажання творити, натхнення, сили та час”, — розповідає вона.
Мобільність як професійна стратегія виживання
Після переїзду до міста Самар Дніпропетровської області Ксенія не одразу повернулася до власної справи. Спочатку вона влаштувалася працювати пекарем у магазині, а випічка залишалися додатковим заробітком. Вона поступово зрозуміла, що саме цей напрямок може стати для неї найзручнішим у нових умовах.
Переїзди змусили по-іншому подивитися на роботу. Якщо торти сильно прив’язують до міста — через обладнання, умови виготовлення та складну доставку, то пряники давали більше свободи. Їх можна було зробити і відправити замовнику в інший регіон. Для людини, яка вже одного разу втратила дім і не знала, де опиниться завтра, це стало важливою перевагою.
“Я дійшла висновку, що торти мені вже не підходять. По-перше, продавати їх можна тільки у місті, де перебуваєш, і де про тебе та торти ніхто не знає. До того ж, тут велика конкуренція серед місцевих. По-друге, там дуже багато всього треба, ти прив’язаний до міста, до приміщення. А зараз я не знаю, де буду завтра. Мені хотілося таку справу, яку я можу взяти із собою і почати в будь-якому місці. Пряники в цьому плані набагато зручніші — я можу працювати та відправляти їх по всій Україні”, — пояснює Ксенія.
Після переїзду до Запоріжжя вона почала більше розвивати цей напрямок, а з нового року відкрила справу офіційно — зареєструвалася як ФОП. Тепер робить пряники на замовлення: для дітей, свят, подарунків, кав’ярень та компаній.
“Це вже як пам’ять”: коли пряник стає дорожчим за смак
Особливе місце серед цих кулінарних виробів займають пряники із зображеннями міст Запорізької області — тих, які постраждали від війни або опинилися в окупації. Ксенія каже, що ідея зберегти їхні зображення у їстівних картинах, з’явилася спонтанно. Спочатку вона просто хотіла зробити щось про свій рідний Оріхів та опублікувала у себе на сторінці. Одразу ж після публікації роботи люди почали писати і просити зробити інші міста.
Так з’явилася ціла серія пряників-картин. На них Ксенія зображує знайомі людям місця, символи міст, будівлі та деталі, які нагадують про дім. Для тих, хто був змушений виїхати, такі речі мають особливе значення — вони нагадують про місце, куди зараз неможливо повернутися.
“Я спочатку просто хотіла зробити щось із зображенням свого рідного міста. Виклала в TikTok, і люди почали писати: “А можна з Василівкою?”, “А можна з іншим містом?” І я подумала, що можна робити всі. Бо людям це дуже відгукується — для багатьох це рідне місто, там їхній дім, їхні спогади. Зараз більшість людей не може туди поїхати, а так хоча б залишається якась частинка”, — говорить вона.
Ксенія повністю розмальовує пряники вручну: покриває глазур’ю, потім харчовими фарбами наносить малюнок. Великі роботи виглядають як справжні картини, тільки створені не на полотні, а на солодкій основі. Вони залишаються їстівними, хоча багато людей сприймають їх більше як сувенір і пам’ять.
“Виходить як картина. Великий пряник — майже як лист А4. Я повністю його малюю, все харчовими фарбами. Його можна їсти, все натуральне. Але часто люди кажуть, що шкода їсти, бо це вже як пам’ять. Хтось залишає собі, хтось дарує тим, хто далеко від дому”, — розповідає Ксенія.
Справа, яка залишилася з нею попри всі переїзди
Майстриня постійно вигадує нові дизайни, опрацьовує замовлення та створює нові роботи, вкладаючи у кожну з них власне бачення. Частину ідей вона реалізує для себе — те, що хоче намалювати або що їй цікаво. Саме такі роботи часто і знаходять відгук у людей, бо показують не лише навички, а й характер майстрині.
“Торти я продовжую пекти виключно для себе, а так займаюсь лише пряниками. Мабуть, війна мене направила в одне русло. Коли робиш багато всього — ти розпорошуєшся. А коли займаєшся чимось одним, вкладаєшся більше, починаєш розвиватися. Звичайно, хотілося б, щоб цього всього не було, але зараз я вже розумію, що це моя справа”, — каже Ксенія.
Сьогодні цей вибір став для неї новою точкою опори. Коли Ксенія бере до рук кондитерський мішок, вона вже не просто кондитерка, а людина, яка знайшла спосіб продовжувати справу в нових обставинах. Це шлях від стабільності в рідному місті до мобільності, де головним ресурсом залишається вміння малювати на тісті історію, яка для багатьох стала способом бодай на мить повернутися додому.