За кожним українським військовим, який повернувся з російського полону, стоїть історія, яку неможливо вмістити в кілька речень. Це не лише історії про фізичне виживання. Це також історії про те, як людина намагається зберегти себе, людяність, віру, надію і зв’язок із тими, хто чекає її вдома.
Про те, що відбувається з людиною після повернення з полону, у рубриці “Питання психологу” Вчасних Новин розповідає психологиня Ірина Кривунченко. Далі — її нотатки про досвід роботи з військовим, який пережив російський полон.
Найважче може початися вдома
Сьогодні я хочу розповісти про Ігоря (ім’я змінено), який перебував у російському полоні з 2022 року до червня 2025 року. Частину цієї історії я публікую за його згодою, а деякі факти свідомо не описую, оскільки вони є конфіденційними та надто болючими. Для мене важливо розповісти не про деталі пережитого, а про те, що відбувається з людиною після повернення додому.
За три з половиною роки полону Ігор схуд до 47 кілограмів. За весь цей час можливість вийти на свіже повітря була лише двічі — приблизно по півтори хвилини. Більшу частину часу полонені перебували у тісних камерах, де нерідко були змушені годинами стояти. У таких умовах людина щодня живе не просто в дискомфорті чи страху, а в ситуації, де практично не має контролю над власним життям.
Та найглибші наслідки такого досвіду не завжди можна побачити одразу. Фізичне виснаження можна зафіксувати, обстежити і лікувати. Психологічна травма часто проявляється пізніше — коли людина вже вдома, поруч із рідними, а всі навколо очікують, що тепер їй нарешті має стати добре.
“Я хочу їх ще побачити”
Коли я запитала Ігоря, що допомогло йому вижити, він не говорив про якісь складні психологічні механізми. Він назвав те, що було для нього найбільш важливим у ті роки: рідних і віру.
“Мені допомогло лише усвідомлення того, що мої рідні в Україні, і я хочу їх ще побачити. І ще — віра в Бога. Я щодня молився, просив Господа про сили, і саме Він допоміг мені вистояти”.
Ці слова назавжди залишаться у моїй пам’яті. Коли людина перебуває у полоні, вона не може знати, коли закінчиться цей стан і чи настане взагалі день повернення. Але можливість думати про тих, хто чекає вдома, може ставати внутрішньою опорою, за яку людина тримається день за днем.
Навіть дорогою на обмін Ігор не був упевнений, що його справді везуть додому. Після трьох із половиною років полону звільнення здавалося настільки неймовірним, що він сприймав дорогу як чергову загрозу.
“Я думав, що нас везуть на розстріл або знову кудись, де будуть катувати. Я не міг повірити, що це свобода”.
Лише коли він побачив українські прапори, людей зі сльозами на очах, які обіймали звільнених захисників, прийшло усвідомлення того, що це справді кінець полону.
“Я вдома…”
Це був момент, коли Ігор фізично повернувся в Україну. Але психологічне повернення додому виявилося набагато складнішим і тривалішим процесом.
Після лікарні почалося те, про що говорять набагато рідше
Після повернення Ігоря госпіталізували до медичного закладу у Вінницькій області. Поки поруч були лікарі, лікування та чіткий режим, психіка ніби трималася. Навколо була зрозуміла система, медичний нагляд, люди, які знали, що з ним відбувається і що потрібно робити далі.
Але після виписки почалося те, про що говорять набагато рідше. З’явилися панічні атаки, страх відкритого простору, безсоння, постійне очікування небезпеки та страх людей. З’явилася агресія, яка була способом самозахисту, а згодом і алкогольна залежність — як спроба хоча б на кілька годин заглушити внутрішню напругу та біль.
Для людини, яка пережила роки полону, повернення у звичайне життя не означає автоматичного повернення відчуття безпеки. Навпаки, іноді саме після виписки з лікарні людина вперше залишається сам на сам із тим, що пережила. Навколо вже немає лікарів і постійного контролю, натомість з’являються звичайні побутові ситуації, які можуть виявитися дуже складними.
Одного дня Ігор зателефонував мені після богослужіння.
“Я вийшов із храму. Навколо багато людей. Мені страшно. Мені здається, що вони можуть зробити мені боляче. Я злюся на них, але це тому, що боюся”.
У цій фразі дуже важливо почути останні слова: “це тому, що боюся”. З боку людина може здаватися агресивною, різкою або такою, що не хоче контактувати з іншими. Але за цією поведінкою може стояти не злість як така, а страх і постійна готовність захищатися.
Повернути відчуття “я зараз у безпеці”
У такі моменти ми працювали із заземленням, поверненням у реальність, дихальними техніками та стабілізацією нервової системи. Я просила Ігоря сісти на землю, відчути опору під ногами, звернути увагу на дихання, подивитися навколо і назвати предмети, які він бачить, а також звуки, які чує.
Це прості техніки, але під час гострого нападу паніки вони можуть допомогти людині повернутися в теперішній момент. Після досвіду полону нервова система може продовжувати реагувати так, ніби небезпека ще поруч. Тому одним із перших завдань є не змусити людину “взяти себе в руки”, а допомогти їй знову відчути опору і зрозуміти: зараз вона перебуває не там, де була в полоні.
Важливо розуміти, що такі техніки не стирають травматичний досвід і не вирішують усіх проблем за одну консультацію. Вони допомагають пережити конкретний момент, коли тривога стає настільки сильною, що людина втрачає відчуття контролю. Подальша робота може бути довгою і потребувати різних видів психологічної та медичної допомоги.
Травму неможливо скасувати словами “забудьте”
До мене Ігор звернувся не відразу. Спочатку він отримав консультацію іншого психолога і, за його словами, почув таку пораду: “Забудьте все, що з вами було. Почніть життя з чистого аркуша”. Після цих слів він більше не захотів відкриватися тому спеціалісту.
Я не хочу засуджувати колегу або оцінювати його роботу, не знаючи всього контексту тієї зустрічі. Але як психологиня хочу наголосити на важливій речі: травму неможливо скасувати словами “забудьте”. Людина не може просто за власним бажанням стерти з пам’яті роки полону, катувань, принижень чи іншого пережитого насильства.
Досвід, який не був визнаний і з яким людина не змогла безпечно працювати, може проявлятися зовсім не безпосередньо. Це можуть бути панічні атаки, нічні кошмари, безсоння, постійна тривога, уникання людей або певних місць, депресивні стани, залежності чи спалахи агресії. Саме тому психологічна допомога після полону — це не спроба змусити людину забути минуле, а поступовий процес повернення контролю над власним життям.
Потрібно дозволити людині говорити про пережите тоді, коли вона до цього готова, і стільки, скільки вона може витримати. Не змушувати розповідати подробиці, не вимагати “відпустити минуле”, не порівнювати її реакції з реакціями інших звільнених. У кожної людини свій темп відновлення.
Історія Ігоря змінила і мою професійну роботу
Саме історія Ігоря стала для мене одним із поштовхів пройти спеціалізоване навчання з психологічної допомоги військовополоненим та сім’ям військовослужбовців. Я хотіла краще розуміти особливості комплексної травми та сучасні методи допомоги людям, які пережили полон.
Робота з такими людьми вимагає від фахівця не лише загальних знань про стрес, тривогу чи травматичний досвід. Важливо розуміти специфіку полону, наслідки тривалого перебування в умовах насильства і повної відсутності контролю, а також те, як цей досвід може впливати на людину вже після повернення.
І водночас важливо пам’ятати: не кожна реакція після полону означає однаковий діагноз чи однаковий сценарій відновлення. Люди повертаються з різним досвідом, різним фізичним станом, різними способами переживання травми та різною підтримкою з боку близьких. Тому допомога має бути індивідуальною.
До тих, хто повернувся: “Ви не самі”
Я хочу звернутися до кожного військового, який повернувся додому. Якщо вам страшно виходити з дому, якщо ви не спите ночами, якщо вас переслідують спогади, якщо ви постійно чекаєте небезпеки, уникаєте людей або почали вживати алкоголь, щоб хоча б ненадовго відчути полегшення, — будь ласка, не залишайтеся з цим наодинці.
Це не слабкість. Ви пережили ненормальні обставини, і ваша психіка може реагувати на них навіть тоді, коли ви дуже хочете просто повернутися до звичного життя. Звернення по психологічну допомогу не робить людину слабшою. Навпаки, це можливість отримати підтримку там, де самостійно впоратися може бути надзвичайно складно.
Не потрібно чекати моменту, коли стане зовсім нестерпно. Якщо те, що ви пережили, заважає спати, виходити з дому, спілкуватися з людьми, працювати або жити поруч із близькими, варто говорити про це з фахівцем.
До родин, які чекають і зустрічають
Родина також проходить складний шлях. Поки військовий перебуває в полоні, близькі чекають його повернення, уявляють день зустрічі і часто думають, що найважливішим буде просто знову обійняти рідну людину. Але після повернення може виявитися, що близька людина змінилася і їй потрібен час, щоб знову звикнути до життя вдома.
Не вимагайте від тих, хто повернувся, швидко “стати такими, як раніше”. Людина повернулася додому, але її нервова система ще довго може жити в режимі небезпеки. Їй може бути важко перебувати серед людей, спати, залишатися на самоті або, навпаки, постійно перебувати поруч із близькими.
Найкраще, що родина може дати в цей період, — терпіння, підтримку, прийняття і відчуття безпеки. Водночас близьким теж може бути потрібна психологічна допомога. Роки очікування, страху і невизначеності — це теж досвід, який не зникає в той момент, коли рідна людина нарешті повертається додому.
Повернення — це марафон, а не спринт
Ми часто сприймаємо звільнення з полону як одну подію: відбувся обмін, людина ступила на українську землю, зустрілася з рідними — і найстрашніше закінчилося. Але для самої людини це може бути лише початком дуже довгого процесу повернення до життя.
Після років, проведених у ситуації, де не було контролю, безпеки і свободи, потрібно знову навчитися довіряти власному тілу, простору навколо себе, іншим людям і самому життю. На це потрібен час. Можуть бути кроки вперед і повернення до важких станів, і це не означає, що людина не відновлюється.
Відновлення після полону — це марафон, а не спринт. І наше завдання як суспільства — розуміти це.
На завершення хочу залишити слова Ігоря, які, на мою думку, повинна почути вся Україна:
“Мене врятували віра в Бога і любов до рідних. Коли знаєш, заради кого живеш, знаходяться сили витримати навіть те, що здається неможливим”.
Ірина Кривунченко