Український Донбас: міфи та правда

Попри те, що війна росії проти України триває вже десятий рік, і мешканці Донецької та Луганської областей, як і інші українські патріоти, беруть участь і в боях за нашу незалежність, і в партизанському русі на окупованих територіях, міфи про проросійську орієнтацію Донбасу залишаються досить живучими у свідомості частини суспільства. Варто визнати, що радянська та російська пропаганда досить плідно попрацювала над їхнім створенням і поширенням. Тому не буде зайвим знову розглянути історичні факти, які підтверджують українськість регіону.

Міф: Донбас не чинив опір радянській владі

Чомусь вважається, що на відміну від західних областей України, Луганщина та Донеччина радо сприйняла радянську владу. А завезення росіян після Голодомору ще більше зросійщило регіон.

Як було насправді?

Як пише Історична правда, у часи перших національно-визвольних змагань 1918–1924 років на теренах Луганщини діяли чисельні повстанські загони. Вони вели запеклу боротьбу проти московсько-комуністичних зайд. Соціальну базу повстанців складало сільське населення, на їхньому боці були 70% козаків та 60% селян-середняків. Їх об’єднувало невдоволення політикою радянської влади, особливо такі моменти, як продподаток. 

За підтримки місцевого населення, яке вороже сприйняло появу московсько-комуністичних завойовників, вдалося створити організований збройний рух, який охопив практично всю сучасну Луганщину. Запекла збройна боротьба тривала до середини 20 років минулого століття. Це свідчить як про підтримку повстанського руху місцевим населенням, так і про його масовий характер.

На Луганщині влітку 1921 року діяли загони Петренка (відомий на псевдо Петро Блискавка), отамана Каменюки, петлюрівського отамана Волохи, повстанського отамана Блохи. Основним місцем їхньої дислокації були Мітякінські ліси. Неспокійно було і в Біловодському районі, де оперували загони Черепахи та Марусі.

Крім того, відомі випадки, коли на бік повстанців переходили регулярні частини Червоної Армії. Так, загін під керівництвом Сичова, який входив до складу 1-ї Кінної армії та базувався у долині річки Деркул, у липні-серпні 1921 року повернув зброю проти радянської влади.

На придушення повстанського руху на Луганщину радянською владою були перекинуті з росії окремий винищувальний батальйон (командир О.Ротермель), кавалерійська винищувальна група та 3-й Заволзький полк. 

Каральні функції з придушення селянських повстань брали на себе так звані “інтернаціоналісти”: китайці, мадяри, латиші, євреї, поляки.

Міф. “Бандерівці” діяли лише на заході України

Багато українців вважають, що “страшні бандерівці”, якими з новими силами почали лякати мешканців Донбасу у розпал Революції Гідності у 2013 році та на початку російського вторгнення у 2014, діяли лише у західних регіонах. Але мало хто знає, що групи Організації українських націоналістів (ОУН) діяли на Донеччині та Луганщині майже до кінця 50-х років минулого століття.

Як було насправді?

У часи других національно-визвольних змагань на теренах Луганщини діяло потужне націоналістичне підпілля. Крайовий провід ОУН (б) очолював професор Бернацький. Про масовий характер націоналістичного підпілля свідчить той факт, що за часів німецької окупації було страчено більше ніж сто українських підпільників. Бернацький був розстріляний у 1946 році органами НКВС.

За деякими припущеннями, розпіарена радянським письменником Олександром Фадєєвим організація комсомольців-підпільників “Молода гвардія”, що під час німецької окупації діяла в Краснодоні (нині Сорокине), насправді була списана з молодіжної оунівської організації. 

У 1941 році до Донеччини майже одночасно зайшли похідні групи ОУН бандерівців на чолі з Болгарським Булавським та мельниківців, яких очолював Орест Зибачинський. Вони створили місцеві проводи ОУН. 

У 1943 році оунівців намагалися знищити німці. Відомо, що тільки в Донецьку було розстріляно 100 осіб. Німці розуміли, що ці люди борються проти радянської та нацистської систем.

З появою нової похідної групи ОУН(б) на чолі з Євгеном Стахівим влітку 1942 року почалось масове утворення місцевих проводів ОУН(б). Так було утворено Краматорський окружний Провід ОУН(б), який охоплював Краматорський, Слов’янський, Андріївський райони. Євген Стахів став очільником Донецького обласного Проводу ОУН(б). 

На відміну від деяких інших регіонів, на Донеччині більшість ОУНівців було саме бандерівцями, причому понад 50% націоналістів були місцевими мешканцями, вихідцями із Західної України не більше 10%. Організації ОУН(б) діяли більше ніж в половині з 35 тодішніх районів області. 

Українські націоналісти на Донбасі діяли й після закінчення Другої світової війни. Так, у 1953 році в Донецьку радянськими спецслужбами було викрито групу ОУН (б), яку очолював Василь Підгородецький.

У 1955 році було викрито групу Організації українських націоналістів у Горлівці. Арешт останнього українського підпільника відбувся у 1958 році у сучасному Торецьку.

Ці факти наочно руйнують штучний міф про те, що на Донбасі не було українського підпілля.

(Більше про український рух на Донеччині можна прочитати на сайті “Майдан”).

Міф: Донбас не підтримував Майдан

Ще одним міфом, який залишається живучім вже майже десять років поспіль, є меседж про те, що Донбас не підтримав Майдан. Звичайно, якщо вам доводилося спілкуватися з проросійськи налаштованими мешканцями регіону, то істеричну заяву, що “во всьом віноват ваш Майдан”, ви від них чули. Але річ у тому, що вони не репрезентують більшість мешканців східних регіонів.

Насправді у 2013 році Євромайдан на сході розпочався одночасно з київським. На початку березня мітинги за євроінтеграцію та проти свавілля влади трансформувалися у рух за єдність України. Акції тривали навіть після так званих “референдумів”. У Донецьку перше зібрання було тоді ж, коли почали розвиватись події у столиці – 21 листопада 2013 року. У Луганську акції також розпочались наприкінці листопада.

Як згадує донецький журналіст Денис Казанський, на відміну від мітингів Антимайдану в революційних мітингів на Донеччині та Луганщині не було конкретних організаторів. Місцем збору активістів у Донецьку став пам’ятник Тарасові Шевченку, що неподалік будівлі обласної адміністрації. Люди йшли туди за власним бажанням і покликом, і там майже ніколи не було порожньо. Спочатку активісти лишалися на маленькому донецькому Євромайдані навіть уночі, але згодом такі чергування стали небезпечними й були припинені.

У луганському Майдані активну участь взяли громадські активісти, журналісти, а також місцеві організації опозиційних політичних партій, переважно “Батьківщини” та УДАРу. На акцію прийшло кілька сотень людей, що для Луганська було значною кількістю. Відтоді мітинги опозиції тут відбувалися регулярно. “Фішкою” цих акцій був 40-метровий прапор України, який розгортали прихильники євроінтеграції.

Акції на підтримку Революції Гідності також були в Маріуполі, Покровську, Костянтинівці, Краматорську, Словʼянську, Рубіжному та багатьох інших населених пунктах сходу. 

Хоча донецький Майдан не набрав масовості чи великого розголосу, як київський, та він сформував коло патріотів, які засвідчили свій вибір на користь незалежної України. Останній його день – це 23 лютого, вшанування героїв Небесної Сотні, і вже через тиждень завдяки місцевій владі російські диверсанти абсолютно безкарно зайшли в приміщення Донецької обласної державної адміністрації. 

Саме тоді почалася перша фаза окупації Донецька. Попри це, у березні-травні 2014 року також були мітинги за Україну, – багатотисячні заходи, що об’єднали людей, які часто не були на Євромайдані, не усвідомлювали до кінця його важливості, проте прагнули заманіфестувати своє небажання перетворитися на об’єкт російської агресії.

Уже з березня 2014 року більшість активних учасників Євромайдану в Донецьку опинилися в “розстрільних списках”. Вони були вимушені втікати, іноді навіть не заходячи до власного дому. Дуже часто добрі люди повідомляли про те, що виїхала так звана МГБ за їхньою адресою, відповідно, не варто повертатися чи брати речі. 

Величезна кількість архівів, яка зберігалася на особистих комп’ютерах та на флешках залишилася в Донецьку. Це пояснює той факт, що у мережі буває важко знайти фото та відео про ті події. Частина людей з об’єктивних причин були вимушені видалити ці фотографії, тому що треба було перетинати лінію фронту. І якщо під час обшуку в тебе знаходили фото з українськими прапорами, українськими акціями, це був прямий шлях до полону.